З дитинства Валер’ян Моренюк був мрійником, добрим і веселим юнаком, гарно малював. Успішно навчався в Кіцманській художній школі, за один зі своїх малюнків отримав сертифікат переможця на Міжнародній виставці образотворчого мистецтва в Єгипті. «Я мрію досягти успіху в житті, стати великим художником і успішною людиною, жити в столиці України місті Києві», — написав тоді ще 16-річний Валер’ян Моренюк в останній день у рідній Хлівищенській школі. Після 9 класу він продовжував навчання в художньому училищі, але, змужнівши, вирішив служити в армії за контрактом. Його не злякало те, що саме тоді в Україні розпочиналися неспокійні часи, він прийняв присягу і став десантником.
Коли розпочалась АТО, його 80-ту окрему аеромобільну бригаду відправили на Схід. Валер’ян не розповідав батькам про місце служби. Про те, що син знаходиться в зоні бойових дій, вони дізналися випадково. Хвилювалися, молилися, просили повернутися додому… Та син вибрав долю воїна-захисника, віддавши життя задля порятунку своїх побратимів і в ім’я єдності незалежної України.
— Ми з Валер’яном служили в одній роті, — розповів Артем Синчук, голова «Об’єднання учасників АТО Кіцманського району». — Він був добрим, відповідальним товаришем, умів добиватися поставленої мети, і взагалі — чудовою людиною. Під час того трагічного бою біля Луганського аеропорту я лікувався в Харківському госпіталі. Побратими розповідають, що Валер’ян прикривав відхід наших бійців від російських танків. Його бойову машину обстріляли, а потім було два прямих попадання гармати танка в башту БТР. Він загинув як справжній Герой. Усі, хто з ним служив, сумують за Валер’яном і пам’ятають його подвиг.
"Олександр Гаденко закінчив Сторожинецьку ЗОШ І-ІІІ ст. № 2 (теперішня Сторожинецька гімназія). Після закінчення вступив на навчання до Кам’янець-Подільського вищого військово-інженерного командного училища (КПВВІКУ) ім. маршала інженерних військ В.К.Харченко. Проходив військову службу в Збройних силах в званні майор з 1 серпня 1986 р. по 29 січня 2004 р., з 19 серпня 2014 р. по 30 вересня 2015 р., а з 22 грудня 2014 по 30 вересня 2015 р. приймав участь в бойових діях в антитерористичній операції на території Луганської та Донецької областей, на посаді командира інженерно-саперного взводу механізованого батальйону, позивний «Капкан». Учасник бойових дій.
4 жовтня з великою, довгоочікуваною радістю родина зустріла Олександра із зони АТО, а 7 його не стало… Не витримало серце всього пережитого. Раптово і несподівано Бог забрав його до себе – мабуть, і на Небі потрібні мужні воїни, щоб захищати Райську Оселю від злих ворожих підступів. Тільки 46 років Господь відміряв йому. Ще б жити і жити.
З усіх куточків України приїхали бойові побратими, щоб провести в останню путь свого командира, який для них був «настоящий Батя», завдяки якому за весь час перебування в зоні АТО, а це 9,5 місяців, не було жодного «200».
Бути військовим, було його покликання з дитинства. І як тільки його, офіцера запасу, покликали стати на захист рідної Батьківщини, він не роздумуючи взяв в руки зброю і подався на передову, де з честю виконав свій обов’язок перед Вітчизною, відзначився бойовими подвигами, заслужив повагу у бойових побратимів.
Він з презирством ставився до тих людей, які ухиляються від мобілізації, офіцерів, які зраджують присязі служити на вірність України, які бояться стати на захист державного суверенітету та територіальної цілісності України, тієї землі, де ти народився, де твоє коріння, сенс твого життя.
Олександр дуже любив свою сім'ю, мріяв про народження сина, але народились дві донечки, які з гордістю говорять, що вони завжди були впевнені, що знаходяться біля мужнього і рідного плеча, завжди готового вислухати, порадити, допомогти. А коли у 2012 році народився внучок він був самий щасливий дідусь на світі, який мріяв, щоб внучок продовжив його справу, захисника Вітчизни.
У Олександра Георгійовича залишились: старенька мати, дружина, діти і малесенький внучок".
Загинула Настя Горбачова, наша подруга "Ліса".
Безбашенно смілива розвідниця, яка всю осінь і зиму щодня гуляла по ворожих мінних полях, як по паркету. Проста і добра душа.
Незважаючи на вроджену хворобу серця, висока й худа Ліса відзначалася нежіночою витривалістю. З вантажем 25-30 кг спокійно ходила десятки кілометрів. Вона вміла ХОДИТИ - безцінна і взагалі найголовніша якість фронтового розвідника. Була спортсменкою, зокрема, займалася біатлоном, завдяки цьому вміла дуже швидко і влучно стріляти. Однак у снайпери не пішла - через бурхливий темперамент, стала стрільцем-парамедиком.
Ззаду на касці вона носила лисячий хвіст. Одного разу цей хвіст порятував кілька життів. Наша розвідгрупа пішла на вихід, а забрати їх звідти мали армійці з бехою, на яку, крім них, посадили також двох правосєків, одним з яких була Ліса. Водій бехи наплутав і з'явився у полі зору розвідників не там і не тоді, як було домовлено. Розвідники, ясна річ, прийняли наших армійців за "сепарів", і командир групи мало не розніс цю беху з гранатомета. В останній момент, за долі секунди до пострілу, він побачив у одного з бійців на касці рудий хвіст...
Ліса пережила дві контузії. Перша - восени накрило "градами" на Водяному, друга - взимку під ДАП, під час атаки на нашу базу, коли мене викинуло вибухом і порвало зв'язки на нозі, їй поламало ребра і вдруге контузило.
У Насті була важка доля. Її батько рано помер, багатодітна мати жила у злиднях і змушена була віддати дітей у інтернат, звідки забирала їх на вихідні. Ставши дорослою, Настя працювала санітаркою, потім продавцем на ринку, останні роки ще й доглядала тяжко хвору матір. Незадовго до війни мама померла, Настя дуже тяжко пережила її смерть. Якби не це, розповідала вона, навряд чи пішла б воювати.
На фронті Ліса зустріла своє кохання, створила сім'ю, чекала дитину... На перших місяцях вагітності ще ходила у розвідку на зайняту супротивником територію. Вона була безбашенна абсолютно, взагалі нічого не боялася, не дбала і про власне здоров'я. Не раз казала, що помре молодою і це її не засмучує. Однак вірила, що переживе війну, не раз мріяла, як ми всі після війни зустрінемось у будиночку високо в Карпатах, у якому їй дозволяв зупинятися під час тривалих гірських прогулянок, якщо не помиляюся, колишній тренер...
А вийшло так, що не зустрінемось.
Спочивай з миром, сестро.
«Є чимало буковинців на передовій. Ось Ліса (позивий) вже п’ять місяців в АТО. Молода дівчина родом з Чернівців. Поїхала на передову медиком, але згодом опинилась у розвідці. Після чергового бою в аеропорту її важко поранило: контузило, пошматувало осколками. Серце дівчини не витримало та зупинилось. Проте в Дніпропетровському шпиталі її зуміли врятувати. Там вона зустріла свого уже нинішнього чоловіка – Шведа, котрий також відходив після зупинки серця та важкої контузії. Вони закохалися! Це найгарніша пара на фронті. Це люди, котрі цілуються під обстрілом, разом ідуть у бій і знищують московських загарбників. Крім цього, дівчина має гарне почуття гумору. Вона раніше збирала фольклор. І постійні, хоч і специфічні, жарти неабияк піднімали настрій. Прикметною особливістю дівчини є лисячий хвіст на шоломі. Власне, тому й позивний у неї Ліса. Він одного разу врятував їй життя. Якось водій БТРа їхав у напрямку нашої засідки без розпізнавальних знаків, Швед уже навів на них «муху», але випадково побачив лисячий хвіст. Звісно, водій отримав добрячого прочухана, але всі залишились живими. Хоча про смерть тут всі говорять. І чернівчанці як медику доводилось «по шматках» збирати хлопців в аеропорту. Втратили багато друзів».
Настя Горбачова – це подруга Ліса (у кожного є своє псевдо). Вона приїхала до нас на батальйон десь у середині осені. Ми домовилися, що краще їй в госпітальєри піти, тобто у медики. Недовго вона там пробула, на бойові трохи виїжджала, а потім у розвідку подалася, і з ними уже була постійно. У розвідроті вона була санінструктором, тобто санітаркою. Хороша дівчинка. Те, що кажуть, що вона загинула вагітною – це неправда. Деталі загибелі Анастасії невідомі, зараз триває слідство. Хай там як, вона – боєць, загинула воїном. Запам’ятала її веселою, високою, рудоволосою дівчиною. Хорошою, доброю.
На базі, де вона жила (під Маріуполем, в Широкіному), у понеділок було прощання з бійцями, з її друзямии, з салютом військовим. А ввечері у вівторок її тіло доправили в Чернівці.
Я зараз з військкоматами матиму справу, гадаю, дуже довго. Щоби довести, що Анастасія Горбачова таки була нашим бійцем, учасником бойових дій, яка тривалий час провела на Пісках, це під Донецьким аеропортом. Річ у тім, що вона не через військкомат пішла служити, а в Добровольчий український корпус «Правий сектор», а ми, на жаль, досі не маємо статусу офіційного батальйону. Тож необхідно довести, що вона боєць, бо, по-перше, це матеріальна частина (держава має виплатити родині кошти), по-друге, це справа принципу. Анастасію мають офіційно визнати бійцем. Це людина, яка захищадла свою країну, свою землю. Вона ж не просто так туди пішла і постійно виходила на бойові завдання, завжди була «в обоймі».
І ще, велике-велике дякую усім людям, які нам допомагли зібрати кошти на транспортування тіла Анастасії Горбачової у Чернівці та влаштування похорону. Якісь кошти із міськради видали. Нам допомогло усе місто.
— Ми служили в одній батареї під Солодаром Донецької області, — згадував заступник командира батареї по роботі з особовим складом, старший лейтенант І.Жидик. — Віталік був тихим, добрим, щирим, мав багато друзів. Ми — артилеристи, і в нашій батареї служать хлопці з усіх регіонів. Україна одна — Україна єдина. Бойовий дух в армії високий, але війна є війна. Дуже прикро втратити справжнього друга і побратима.
Заступник командира протитанкового артилерійського дивізіону майор О.Петрук: «Ми прийшли, щоб провести в останню дорогу бойового товариша, справжнього патріота Віталія Тащука, щоб віддати йому належну шану як захиснику Вітчизни».
Рахіля Калинюк, жителька села Стрілецький Кут: «Сумую з усією родиною, з усією Україною. Бо велика втрата, гинуть українські діти, українські Герої. В нашому селі це другий герой. Перший — це Василь Шумка, який боровся за волю України в УПА. Віталій — борець уже в наш час, він поїхав на Схід, щоб боронити нашу незалежність, захистити рідну маму, рідне село, Україну».
Віктор Дзьомбак, в.о. заступника обласного комісара по роботі з особовим складом: «Був направлений в склад 14 окремої механізованої бригади, де проходив службу. Особовий склад 14 бригади був направлений у місце виконання завдань, в Донецьку область, у район Маріуполя. Під час бойового завдання даний військовослужбовець потрапив в засідку та загинув, героїчно загинув».
Раїса Дьяконюк, кума загиблого: «Він дуже хотів служити. Він сказав, хто як не я, мусить захищати нашу країну. Я взагалі ним гордилась, тому що такий герой наш».
Іван Соловій, батько загиблого: «Я, послідній раз коли загинув, я в 5 годині ранку з ним говорив. Казав, що б’ють, казав, чи дочекаю до ранку, чи нє. Це були послідні слова».В газеті Молодий буковинець розповідають проте, як жив Микола.
-Микола Соловій був із багатодітної родини, яка складалася із шести дітей: двох хлопців і чотирьох дівчат, - каже сільський голова Марія СМЕРЕЧАНСЬКА. - Загиблий був п'ятою дитиною. Його батьки працювали у колгоспі, тепер на пенсії. Сам Микола працював у своєму селі на цегляному заводі різноробом. Він був вже давно розлученим, мешкав із батьками. Дружина з двома дітьми (17-річний хлопець та дівчинка) проживає у Чернівцях.
Марія Дмитрівна зауважує, що про горе попереджувало чимало зловіщих знаків. І переповідає те, що почула від батьків загиблого:
“У день загибелі, 10 липня, о п'ятій ранку Микола телефонував батькові. Казав: “Тату, нас тут так молотять. У нас стріляють, а ми маємо вичікувати. Нам стріляти заборонено. Я, мабуть, не виживу”. Батько почав втішати сина, мовляв, не думай про погане, усе буде добре. Тієї ж ночі тітці Миколи Соловія приснився поганий сон. Матір загиблого напередодні теж помітила зловіcні знаки: вона рвала на городі малину, коли над нею у польоті почали чубитися двоє чорних круків”.
"Знав Вадима особисто. Це мій колега, побратим. Це людина, яка була гідною того, щоб називатись українцем, був патріотом своєї землі, - розповідає військовослужбовець Іван Клочко. - Ми були мобілізовані під час четвертої хвилі мобілізації взимку цього року. Перемістились в зону АТО. Там на одному із завдань трапився цей фатальний випадок, внаслідок чого Вадим загинув."Про це важко говорити, але є люди, яких потрібно стимулювати, щоб вони захищали свою Батьківщину. А є люди, в яких є це почуття з молоком матері. Він був одним з таких. Як кажуть, війна забирає найкращих. Він був саме таким, найкращим", - додав Іван Клочко.
Іван - останній боєць з тієї чевірки, які зникли ще в серпні 2014 року під час боїв за Луганський аеропорт в районі Лутугино. Пройшли ДНК-експертизи, які підтвердили, що це дійсно Іван Діяконюк. Разом з Іваном тоді загинув його односельчанин Олександр Колотило, якого поховали у Банилові у березні 2015 року.
У мирний час Іван Васильович Діяконюк працював вчителем музики у Банилівській школі. Тому по дорозі до церкви похоронна процесія зайшла на територію школи, де учні чекали свого вчителя, ставши на коліна. Лунала трагічна пісня „Гей, пливе кача...”. Школярі та вчителі оплакували свого героя-вчителя, вигукуючи „Герої не вмирають!”.
„Іван був людиною мудрою і справедливою. Він не мав у серці фальші, а в душі - злоби. Це був прекрасний вчитель, патріот своєї землі. Ми пишаємося нашим вчителем...”, - сказала зі сльозами на очах директор Банилівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Любов Никифоряк.
Учні школи, яких Іван Васильович навчав музики, дуже гарно відгукуються про свого вчителя.
„Іван Васильович був дуже добрим, завжди був веселим. Від нього завжди йшов позитив. Дуже шкода, що він загинув...”, - каже цьогорічна випускниця Наталія.
„До нього завжди можна було звернутися по допомогу й отримати її. Нам його так не вистачатиме...”, - розповідає 11-класник Володимир.
Для вчителя музики Івана Діяконюка, який пропрацював у Банилівській школі майже 15 років, пролунав останній дзвоник...
„Це вже 34-й герой зі складу Збройних Сил України, а загалом - 40-й буковинець, якого ми сьогодні хоронимо", - розповів в. о. заступника Чернівецького обласного військового комісара з виховної роботи Віталій Коханюк.
Поховали Героя Івана Діяконюка на Банилівському цвинтарі. 9 липня 2015 року Івану Діяконюку мало виповнитися 42 роки... У загиблого залишилася дружина, двоє доньок, батьки і бабуся.
