Ситніков Вадим Юрійович

Ситніков Вадим Юрійович (30 листопада 1970 року, Чернівці - 14 липня 2015 року біля села Болотене Станично-Луганського району Луганської області) - солдат, військовослужбовець 234-го окремого інженерно-саперного батальйону «Тиса» (Виноградів) зі складу 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Під час виконання завдань з перевірки надійності мінних укріплень поблизу українсько-російського кордону біля села Болотене (Станично-Луганський район Луганська область) п'ять військовослужбовців підірвалися на вибуховому пристрої з розтяжкою, всі загинули. Серед них був і Вадим Ситніков. 

44-річний Вадим Ситніков отримав повістку в лютому цього року, йдеться в сюжеті ТСН. 

"Він довго приховував, що проходить комісію. За станом здоров'я він міг і не піти. Але це був його вибір і його рішення, що там його місце, щоб захищати мене та доньку", - розповіла дружина загиблого Ірина Ситнікова. Кілька місяців Вадми проходив навчання в Рівному. Потім у складі роти 128-го гірсько-піхотного батальйону поїхав на Луганщину на заміну іншому підрозділу. "Є люди, яких потрібно стимулювати до того, щоб вони захищали Батьківщину. А є люди, в яких це з молоком матері впитується. Він був одним з тих", - розповів заступник командира роти Іван Лиско. 

Про життєвий шлях Вадима Ситнікова написано в газеті Молодий буковинець: 

Він працював на підприємстві з виготовлення та продажу блоків із пінопласту, що знаходиться в мікрорайоні Чернівців Садгорі. 

Закінчив Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут. Грав у театрі “Ватра”, що діє при Чернівецькому національному університеті імені Ю.Федьковича. В одній із вистав, присвяченій Тарасові Шевченку, Вадим Ситніков зіграв роль самого Кобзаря. 

- Пан Вадим приводив до нас свою доньку Наталку, ученицю Чернівецької гімназії №1, - розповідає засновниця театру “Ватра” Ольга КАЛІНІЧЕНКО. - Оскільки Наталочка була ще маленькою, він чекав на неї, щоби забрати додому. Тож сидів на усіх репетиціях. Потім Наталя мені сказала, що її батько колись грав при студії музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської. І що він дуже би хотів також взяти участь у наших виставах. Я погодилася. І відразу зрозуміла, що він створений для ролі Тараса Шевченка. Тож у 2012 році він зіграв Кобзаря.

За словами Ольги Калініченко, Вадим Ситніков дуже любив вірші Тараса Шевченка, багато їх знав напам'ять, часто цитував. Серед улюблених- “Кавказ”, - поема, яку колись на відеокамеру читав вбитий на Майдані Сергій Нігоян (“Борітеся — поборете! Вам Бог помагає!”)

- Пан Вадим був веселим, жартівливим, його любив увесь колектив нашого театру, який в основному складався зі студентів, - продовжує Ольга Калініченко. - Час від часу ми переписувалися з паном Вадимом у соцмережах. Він спочатку був десь на Закарпатті, а потім його несподівано відправили на Луганщину. Кілька днів тому Вадим писав мені: “Війна — це страшно. Нікому вона не потрібна”. Він був справжнім патріотом. Казав, що Батьківщина для нього — понад усе. Здається, він навіть добровольцем пішов. Писав, що сумує за театром, хоче знову брати участь у репетиціях. Запитував, як там наша вистава про Шевченка, хто гратиме роль Кобзаря. Я відповіла, що цю роль тримаю лише для нього...”

Товариш Вадима зі студентських років, чернівецький журналіст Вадим Пелех, пригадує: 

- Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут — це друга освіта Вадима Ситнікова. Першу він здобував у Чернівцях. Здається, на історичному факультеті тодішнього ЧДУ. Пригадую, він навчався школі №15 (тепер гімназія №7). Грав у КВН, любив музику, дописував до студентської газети, яку ми видавали... Дружина Вадима працює на біологічному факультеті ЧНУ. 

Один з останній записів за кількадень до смерті пісня Вадима можна знайти в мережі Youtube 

17 липня Вадима Ситнікова поховали на кладовищі на Алеї Слави. 

У нього залишились мати, дружина і неповнолітня донька. 

Спогади знайомих і родини, записані кореспондентами Молодого буковинця:

"Знав Вадима особисто. Це мій колега, побратим. Це людина, яка була гідною того, щоб називатись українцем, був патріотом своєї землі, - розповідає військовослужбовець Іван Клочко. - Ми були мобілізовані під час четвертої хвилі мобілізації взимку цього року. Перемістились в зону АТО. Там на одному із завдань трапився цей фатальний випадок, внаслідок чого Вадим загинув.

"Про це важко говорити, але є люди, яких потрібно стимулювати, щоб вони захищали свою Батьківщину. А є люди, в яких є це почуття з молоком матері. Він був одним з таких. Як кажуть, війна забирає найкращих. Він був саме таким, найкращим", - додав Іван Клочко.

"Це була дуже позитивна, хороша і творча людина. Він завжди підтримував усіх, хто потребував його допомоги. Його рідні дівчатка - мама, дружина, донечка - були, мабуть, найвагомішими в його житті. Він завжди говорив: "Ми з Ірусечкою, ми з Наталочкою...". Вони все робили завжди разом", - розповіла подруга дружини загиблого пані Любов.

"Коли почалися страшні події на Майдані, він дуже переживав за це. Він казав, що, якщо буде якась надзвичайна подія, і буде потреба в ньому, він, не задумуючись, піде", - розповіла вона.

"Вадим перебував у зоні АТО два місяці, а загалом був мобілізований п’ять місяців, - каже дружина загиблого Ірина Ситнікова. - Практично кожного дня ми спілкувалися. Остання наша розмова була у понеділок ввечері. Він був у хорошому настрої, жартував... Казав, що все буде добре, залишилося ще небагато, і він повернеться. А наступного вечора мені повідомили, що він загинув...".