суботу, 8 серпня 2015 р.

Тащук Віталій Степанович

Тащук Віталій Степанович (6 серпня 1974 року, село Стрілецький Кут Кіцманського району Чернівецької області - 11 липня 2015 року, Харків) - військовослужбовець протитанкового артилерійського дивізіону 26-ї Бердичівської окремої артилерійської бригади.  Проживав у м. Київ.  Призваний за мобілізацією у лютому 2015 року.  Під час служби в зоні АТО почав себе погано почувати, і його одразу відправили до шпиталю міста Артемівськ (Донецька область), звідти наступної доби - до Харківського шпиталю, де він отримував медичну допомогу. Але під час транспортування до Києва Віталій помер.

Останні вісім років проживав у Києві. У лютому його призвали у Київському міському військкомісаріаті. Потім проходив навчання в Львівській області. У травні його відправили у зону АТО. "Лікарі досі не можуть встановити причину смерті. Найвірогідніше - дизентерія. Раніше на здоров'я не скаржився", йдеться в сюжеті  ТСН

14 липня 2015 року Віталій Тащук був похований в рідному селі.

Спогади побратимів:



Спогади про загиблого, опубліковані на сайті газети "Вільне життя":

— Ми служили в одній батареї під Солодаром Донецької області, — згадував заступник командира батареї по роботі з особовим складом, старший лейтенант І.Жидик. — Віталік був тихим, добрим, щирим, мав багато друзів. Ми — артилеристи, і в нашій батареї служать хлопці з усіх регіонів. Україна одна — Україна єдина. Бойовий дух в армії високий, але війна є війна. Дуже прикро втратити справжнього друга і побратима.
Заступник командира протитанкового артилерійського дивізіону майор О.Петрук: «Ми прийшли, щоб провести в останню дорогу бойового товариша, справжнього патріота Віталія Тащука, щоб віддати йому належну шану як захиснику Вітчизни».
Рахіля Калинюк, жителька села Стрілецький Кут: «Сумую з усією родиною, з усією Україною. Бо велика втрата, гинуть українські діти, українські Герої. В нашому селі це другий герой. Перший — це Василь Шумка, який боровся за волю України в УПА. Віталій — борець уже в наш час, він поїхав на Схід, щоб боронити нашу незалежність, захистити рідну маму, рідне село, Україну». 



Соловій Микола Іванович


Соловій Микола Іванович (16 лютого 1975 року, село Юрківці Заставнівського району Чернівецької області - 10 липня 2015 року, поблизу Маріуполя, Донецька область) - солдат, механік-водій танку 14-ї окремої механізованої бригади (Володимир-Волинський). Загинув поблизу міста Маріуполь під час перестрілки з ворогом, у ході якої також було важко поранено п'ятьох бійців.

Виріс у багатодітній родині. Проходив строкову службу у танкових військах. Працював у своєму селі на цегляному заводі різноробом.

Як повідомляє ТРК АСС, Микола Соловій отримав повістку у січні, і вже у лютому його направили на навчання до Львова, а потім – до Рівного. Після підготовки чоловік поїхав у зону АТО, а саме до Маріуполя, у складі 14 окремої механізованої бригади. Там він пробув менше місяця. Боєць потрапив у засідку і загинув під час обстрілу.

Віктор Дзьомбак, в.о. заступника обласного комісара по роботі з особовим складом: «Був направлений в склад 14 окремої механізованої бригади, де проходив службу. Особовий склад 14 бригади був направлений у місце виконання завдань, в Донецьку область, у район Маріуполя. Під час бойового завдання даний військовослужбовець потрапив в засідку та загинув, героїчно загинув».

Раїса Дьяконюк, кума загиблого: «Він дуже хотів служити. Він сказав, хто як не я, мусить захищати нашу країну. Я взагалі ним гордилась, тому що такий герой наш».

Іван Соловій, батько загиблого: «Я, послідній раз коли загинув, я в 5 годині ранку з ним говорив. Казав, що б’ють, казав, чи дочекаю до ранку, чи нє. Це були послідні слова».
В газеті Молодий буковинець розповідають проте, як жив Микола.

 -Микола Соловій був із багатодітної родини, яка складалася із шести дітей: двох хлопців і чотирьох дівчат, - каже сільський голова Марія СМЕРЕЧАНСЬКА. - Загиблий був п'ятою дитиною. Його батьки працювали у колгоспі, тепер на пенсії. Сам Микола працював у своєму селі на цегляному заводі різноробом. Він був вже давно розлученим, мешкав із батьками. Дружина з двома дітьми (17-річний хлопець та дівчинка) проживає у Чернівцях.
Марія Дмитрівна зауважує, що про горе попереджувало чимало зловіщих знаків. І переповідає те, що почула від батьків загиблого:
“У день загибелі, 10 липня, о п'ятій ранку Микола телефонував батькові. Казав: “Тату, нас тут так молотять. У нас стріляють, а ми маємо вичікувати. Нам стріляти заборонено. Я, мабуть, не виживу”. Батько почав втішати сина, мовляв, не думай про погане, усе буде добре. Тієї ж ночі тітці Миколи Соловія приснився поганий сон. Матір загиблого напередодні теж помітила зловіcні знаки: вона рвала на городі малину, коли над нею у польоті почали чубитися двоє чорних круків”. 

Поховали  Миколу Соловія 15 липня 2015 року в рідному селі. У нього залишились батьки та двоє дітей, 17-річний син і донька.

Світлини з поховання від газети "Голос краю"


 
 

Ситніков Вадим Юрійович

Ситніков Вадим Юрійович (30 листопада 1970 року, Чернівці - 14 липня 2015 року біля села Болотене Станично-Луганського району Луганської області) - солдат, військовослужбовець 234-го окремого інженерно-саперного батальйону «Тиса» (Виноградів) зі складу 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Під час виконання завдань з перевірки надійності мінних укріплень поблизу українсько-російського кордону біля села Болотене (Станично-Луганський район Луганська область) п'ять військовослужбовців підірвалися на вибуховому пристрої з розтяжкою, всі загинули. Серед них був і Вадим Ситніков. 



44-річний Вадим Ситніков отримав повістку в лютому цього року, йдеться в сюжеті ТСН

"Він довго приховував, що проходить комісію. За станом здоров'я він міг і не піти. Але це був його вибір і його рішення, що там його місце, щоб захищати мене та доньку", - розповіла дружина загиблого Ірина Ситнікова. Кілька місяців Вадми проходив навчання в Рівному. Потім у складі роти 128-го гірсько-піхотного батальйону поїхав на Луганщину на заміну іншому підрозділу. "Є люди, яких потрібно стимулювати до того, щоб вони захищали Батьківщину. А є люди, в яких це з молоком матері впитується. Він був одним з тих", - розповів заступник командира роти Іван Лиско. 

Про життєвий шлях Вадима Ситнікова написано в газеті Молодий буковинець

Він працював на підприємстві з виготовлення та продажу блоків із пінопласту, що знаходиться в мікрорайоні Чернівців Садгорі. 

Закінчив Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут. Грав у театрі “Ватра”, що діє при Чернівецькому національному університеті імені Ю.Федьковича. В одній із вистав, присвяченій Тарасові Шевченку, Вадим Ситніков зіграв роль самого Кобзаря. 

- Пан Вадим приводив до нас свою доньку Наталку, ученицю Чернівецької гімназії №1, - розповідає засновниця театру “Ватра” Ольга КАЛІНІЧЕНКО. - Оскільки Наталочка була ще маленькою, він чекав на неї, щоби забрати додому. Тож сидів на усіх репетиціях. Потім Наталя мені сказала, що її батько колись грав при студії музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської. І що він дуже би хотів також взяти участь у наших виставах. Я погодилася. І відразу зрозуміла, що він створений для ролі Тараса Шевченка. Тож у 2012 році він зіграв Кобзаря.



За словами Ольги Калініченко, Вадим Ситніков дуже любив вірші Тараса Шевченка, багато їх знав напам'ять, часто цитував. Серед улюблених- “Кавказ”, - поема, яку колись на відеокамеру читав вбитий на Майдані Сергій Нігоян (“Борітеся — поборете! Вам Бог помагає!”)

- Пан Вадим був веселим, жартівливим, його любив увесь колектив нашого театру, який в основному складався зі студентів, - продовжує Ольга Калініченко. - Час від часу ми переписувалися з паном Вадимом у соцмережах. Він спочатку був десь на Закарпатті, а потім його несподівано відправили на Луганщину. Кілька днів тому Вадим писав мені: “Війна — це страшно. Нікому вона не потрібна”. Він був справжнім патріотом. Казав, що Батьківщина для нього — понад усе. Здається, він навіть добровольцем пішов. Писав, що сумує за театром, хоче знову брати участь у репетиціях. Запитував, як там наша вистава про Шевченка, хто гратиме роль Кобзаря. Я відповіла, що цю роль тримаю лише для нього...”

Товариш Вадима зі студентських років, чернівецький журналіст Вадим Пелех, пригадує: 

- Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут — це друга освіта Вадима Ситнікова. Першу він здобував у Чернівцях. Здається, на історичному факультеті тодішнього ЧДУ. Пригадую, він навчався школі №15 (тепер гімназія №7). Грав у КВН, любив музику, дописував до студентської газети, яку ми видавали... Дружина Вадима працює на біологічному факультеті ЧНУ. 

Один з останній записів за кількадень до смерті пісня Вадима можна знайти в мережі Youtube 


17 липня Вадима Ситнікова поховали на кладовищі на Алеї Слави. 

У нього залишились мати, дружина і неповнолітня донька. 

Спогади знайомих і родини, записані кореспондентами Молодого буковинця:

"Знав Вадима особисто. Це мій колега, побратим. Це людина, яка була гідною того, щоб називатись українцем, був патріотом своєї землі, - розповідає військовослужбовець Іван Клочко. - Ми були мобілізовані під час четвертої хвилі мобілізації взимку цього року. Перемістились в зону АТО. Там на одному із завдань трапився цей фатальний випадок, внаслідок чого Вадим загинув.
"Про це важко говорити, але є люди, яких потрібно стимулювати, щоб вони захищали свою Батьківщину. А є люди, в яких є це почуття з молоком матері. Він був одним з таких. Як кажуть, війна забирає найкращих. Він був саме таким, найкращим", - додав Іван Клочко.

"Це була дуже позитивна, хороша і творча людина. Він завжди підтримував усіх, хто потребував його допомоги. Його рідні дівчатка - мама, дружина, донечка - були, мабуть, найвагомішими в його житті. Він завжди говорив: "Ми з Ірусечкою, ми з Наталочкою...". Вони все робили завжди разом", - розповіла подруга дружини загиблого пані Любов.

"Коли почалися страшні події на Майдані, він дуже переживав за це. Він казав, що, якщо буде якась надзвичайна подія, і буде потреба в ньому, він, не задумуючись, піде", - розповіла вона.

"Вадим перебував у зоні АТО два місяці, а загалом був мобілізований п’ять місяців, - каже дружина загиблого Ірина Ситнікова. - Практично кожного дня ми спілкувалися. Остання наша розмова була у понеділок ввечері. Він був у хорошому настрої, жартував... Казав, що все буде добре, залишилося ще небагато, і він повернеться. А наступного вечора мені повідомили, що він загинув...".