неділя, 17 липня 2016 р.

Потарайко Сергій Дмитрович

Потарайко Сергій Дмитрович (30 січня 1984 року, село Плоска Путильський район - 15 липня 2016 року, поблизу міста Мар'їнка, Донецька область) -  Розвідник 8-го окремого мотопіхотного батальйону «Поділля» 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Був розвідником, мав позивний «Мольфар».

Був зареєстрований у селі Плоска (Путильський район), але все життя прожив у Чернівцях. навчався у чернівецькій школі №28. На фронт пішов, підписавши контракт на військову службу навесні 2016 року.

Поблизу міста Мар'їнка (Донецька область) троє військовослужбовців потрапили у засідку під час виконання бойового завдання. Куля влучила Сергію у голову, він загинув миттєво. Тіло добу не могли вивезти з поля бою через обстріли.

Намагаючись врятувати побратимів, ще один буковинець, 20-річний Павло Юрбаш з с. Сергії, потрапив у полон.

 Похований на Алеї Слави на Центральному кладовищі Чернівців.



Залишилися мати, брат, сестра та дружина.

Спогади друзів (АСС)

Позивний «Франц», побратим Сергія Потарайка: «С первого дня он взял в руки автомат и с первого дня вел борьбу с врагом. Ежедневные обстрелы, военные действия. Он ни разу не отвернулся, не ушел, выполнял поставленные задачи. Шел в рейд на задание, с которого не вернулся, ребята попали в засаду, враг не дремлет».

Ольга Камська, однокласниця: «Дуже щирий і добрий погляд. У нього були щирий і добрий погляд. Нам пощастило, бо ми були разом з цими добрими очима.»

Наталя Денисик, перша вчителька Сергія Потарайка: Вольовий, відповідальний і любов до України, бо в іншому випадку він би сидів тут»

Мамчій Станіслав Юрійович

Мамчій Станіслав Юрійович (15 вересня 1983 року народження, Чернівці - 13 липня 2016 року, під Авдіївкою Донецька область) - військовослужбовець 1-ї роти 122-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї ОАЕМБр.  Загинув в ніч на 13 липня на блокпості під Авдіївкою (Донецька область), під час мінометного обстрілу, діставши множинні мінно-вибухові поранення, несумісні з життям.

Закінчив професійно-технічне училище №9, працював на Чернівецькому заводі №70.

У загиблого Героя залишились батьки та двоє братів.

Поховали Станіслава Мамчія на Годилівському цвинтарі.







Указом Президента України № 511/2016 від 19 листопада 2016 року, "за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Ротар Валерій Іванович


Ротар Валерій Іванович (1963 року народження, село Долиняни  Хотинського району - 5 липня 2016 року під Мар'їнкою Донецька область) - військовослужбовець 8-го окремого мотопіхотного батальйону «Поділля» 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Загинув близько 3:00 5 липня 2016 року внаслідок мінометного обстрілу в районі міст Мар'їнка — Красногорівка (Донецька область).

На фронт пішов добровольцем, підписавши контракт у квітні 2016 року. Хотів піти ще раніше, але чекав на повернення старшого сина, який служив у зоні АТО.

Спогади, опубліковані у виданні "Хотинські вісті" 

– Він був справжнім патріотом. Під час однієї з хвиль мобілізації просився на фронт замість сина, котрий отримав повістку. Тоді ми його не призвали, – пригадує районний військовий комісар Ігор Шевчук. – Однак цієї весни одразу після проходження навчальних зборів загону територіальної оборони він зголосився підписати контракт і піти служити до лав Збройних сил. Після перепідготовки В. Ротаря направлено для проходження служби до 10-ої гірсько-піхотної бригади, яка на той час уже перебувала у зоні АТО.

– Того злощасного дня ми прибули в район Мар‘їнки, – розповідає заступник командира із виховної роботи підрозділу, де служив наш земляк, – щойно особовий склад пройшов інструктаж та отримав бойові завдання, як раптом нас «накрили» із крупнокаліберної артилерії. Упродовж двох годин ми не могли підняти голови. Бомбили нас жорстоко.

Під час того обстрілу нашого земляка було смертельно поранено.
– Ми нічого не змогли вдіяти – поранення було не сумісним із життям, – продовжує військовослужбовець. – Він загинув миттєво.

Спогади, опубліковані у виданні "Громадські новини"

До війни чоловік працював у місцевому колгоспі, потім – у Долинянській середній школі. «На фронт просився ще під час перших хвиль мобілізації у 2014 році. Казав, що «не мають вбивати наших синів, замість них воювати підуть батьки». Військкомат довго не призивав Валерія, бо все-таки йому було 53 роки… І в нього син нещодавно повернувся з війни. Виховав 2-х синів, дідусь 6-ти онуків», – розповіла в.о. старости села Долиняни Валентина Дутчак.

Хотинщина в жалобі… У Долинянах сьогодні в останню путь провели Героя Валерія Ротаря…Заступник командира 8-го окремого механізованого батальйону 10-ї гірсько-штурмової бригади з позивним «Іванич» розповів про обставини загибелі Валерія Ротаря. «Він був у моєму підрозділі менше доби… Валерій мав змінити зв’язківця, який потрапив у шпиталь. І тут почалися обстріли, яких я давно не бачив. Осколок від 150-ки к потрапив Валерію в сонну артерію… Смерть настала за лічені хвилини… Лікар розповідав, що кров била фонтаном… Це було несумісно з життям… А людина він був хороша…», – каже «Іванич».

Хотинщина в жалобі… У Долинянах сьогодні в останню путь провели Героя Валерія Ротаря…«Дуже хороший чоловік був… Такий безбідний був – прийде світло зробить, радіоточку полагодить – дадуть 3 рублі – він довольний, дадуть поїсти – він довольний. Добре людям послужив він…, – каже чоловік сестри загиблого Героя Володимир. Односельчани також відгукуються про чоловіка тільки хорошими словами.

Хотинщина в жалобі… У Долинянах сьогодні в останню путь провели Героя Валерія Ротаря…53-річний боєць пішов до війська добровольцем у квітні цього року, одразу після військових навчань на полігоні «Прибан» у Сторожинецькому районі. Саме в цей час з війни демобілізувався його син.

Хотинщина в жалобі… У Долинянах сьогодні в останню путь провели Героя Валерія Ротаря…«Валерій Ротар загинув боєць вночі 5 липня 2016 року неподалік Мар’їнки під час обстрілу його підрозділу з артилерії ворога. Повістка прийшла синові, батько хотів піти воювати замість нього, аби не гинули молоді хлопці... Сина демобілізували навесні у 2016 року. Тоді батько вкотре звернувся у військкомат, йому запропонували пройти навчальні збори». Він пройшов навчання на полігоні «Прибан» і підписав контракт. Він дуже рвався на передову…, – розповів військовий комісар Хотинського району Ігор Шевчук.


Поховали Валерія Ротаря на кладовищі села Долиняни.





Залишилися мати, сестра, двоє дорослих синів, 1984 і 1990 р.н.

Косован Олег Володимирович

Косован Олег Володимирович (21 грудня 1985 року народження, Єнакієве Донецька область - 24 червня 2016 року, поблизу села Новоолександрівка Біловодський район Луганська область) - солдат, сапер 12-го окремого полку оперативного забезпечення інженерних військ (Новоград-Волинський). Загинув поблизу села Новоолександрівка (Біловодський район) Луганської області, під час виконання бойового завдання, від вогнепально-вибухової травми, підірвавшись на гранаті.

Школу закінчив у Шахтарську. Часто приїжджав на Буковину, зокрема, у село Багна Вижницького району, до рідних на канікули. З дитинства товаришував з Віталієм Крутофістом (загинув під Павлополем 23 травня 2016). Вищу освіту за фахом «програміст» здобув у Чернівцях. Останнім часом проживав у бабусі в Сторожинці. Мобілізований 12 серпня 2015 року. Мати Олега також переїхала з Шахтарська на Вижниччину після того, як квартиру розбомбили.

Як йдеться на сайті Сторожинець ІНФО, Доля Олега нерозривно пов’язана з Буковиною, адже тут проживали його родичі. Дідусь і бабуся Олега – родом з Берегомету Вижницького району. Їх під час переселення відправили на Донбасс добувати вугілля, а через певний час вони повернулися на Вижниччину. Тут вони і померли.

Двоюрідний брат загиблого Дмитро Ромашов спілкувався з Олегом за день до його смерті – Олег сказав, що збирається у відпустку додому, а приїхав у труні…

“У нього були дуже великі плани на життя… Ми з ним говорили по телефону за день до загибелі – казав, що збирається їхати у відпустку, аби  побачити рідних, а особливо племінників. Та і служити йому залишалося зовсім трішки… Хотів організувати з одногрупниками похід на Говерлу… Олег займався туризмом і дуже любив гори… Але того ж дня увечері нам повідомили, що Олег загинув. Сказали, що він відхилився від курсу і натрапив на розтяжку”, – розповів Дмитро.

Люди  кажуть, що Олег був хорошою людиною, у нього було багато друзів. Двоюрідний брат Дмитро розповів, що кращим другом Олега був Віталій Крутофіст з села Багна, якого також нещодавно поховали у Вижниці.

На похорони приїхав командир взводу, у якому служив Олег, однак військовий відмовився від будь-яких коментарів, пославшись на заборону керівництва.
“Замечательный солдат, замечательный защитник Отечества был… В голове не укладывается его смерть, но с этим нужно смириться”, – промовив на цвинтарі побратим, командир взводу Дмитро.

“Олег віддав своє життя за своїх рідних, за  кожного з нас. Ми маємо пам’ятати цих полеглих Героїв, молитися за них, бо лише завдячуючи їм, ми живемо у мирі у нашому краї”, – сказав під час прощання на цвинтарі отець Степан.
У загиблого залишилась мати, яка проживає у Вижницькому районі та бабуся, з якою він проживав у Сторожинці.

Поховали Героя Олега Косована на цвинтарі у Вижниці, поруч з могилою нещодавно похованого найкращого товариша, Героя Віталія Крутофоста.



Танасійчук Петро Іванович

Танасійчук Петро Іванович (12 липня 1989 року народження, село Василів Заставнівський район - 6 червня 2016 року, поблизу сіл Павлопіль — Пищевик Волноваський район Донецька область) - солдат інженерно-саперного взводу 23-го окремого мотопіхотного батальйону «Хортиця» 56-ї ОМПБр. Був мінером.

Як розповів виданню"Погляд" сільський голова Василева Микола Гаркот, Петро був порядною людиною – у сім`ї їх було троє братів, ріс без батька у дуже бідній сім`ї – у хаті не було елементарного.

- Їм недавно купили холодильник, газову плитку і електричний чайник. Звісно, привезуть і допомогу родині загиблого – продукти, крупи та інше. Дякувати, наші підприємці відгукуються на біду. Хочемо ще ремонт зробити в хаті, огорожу, мури підремонтувати, бо це все дуже старе, - каже сільський голова. – Відкрили браму – а вона розвалилася просто. Їхній будинок майже біля мого. Я знав Петра змалечку – хлопець виріс на моїх очах. Це була дуже приємна людина, завжди відгукувалася на прохання. Дуже прикро, що так сталося.

Відслужив військовий рівно рік – мав усі документи на руках, наступного дня мав їхати додому. М. Гаркот каже, дзвонив мамі ще о 10 годині ранку 6 червня, пішов на передню лінію розміновувати, і о третій годині підірвався на фугасі. Ще троє хлопців було поранено.

Розлучений. Залишилися мати та двоє маленьких дітей (син-першокласник і 4-річна донька).

Похоронили загиблого Петра Танасійчука у селі Василів.



Крутофіст Віталій Іванович

Крутофіст Віталій Іванович (1 квітня 1981 року народження, Вижниця - 23 травня 2016 року, поблизу села Павлопіль Волноваський район Донецька область) - сержант 2 роти 21-го окремого мотопіхотного батальйону «Сармат» 56-ї ОМПБр.

Освіту здобував спочатку у Вижницькій ЗОШ І-ІІІ ступенів, пізніше - у Вижницькій гімназії, яку закінчив у 1998 році (це перший випуск гімназії). Після навчався у Чернівецькому національному університеті на філософсько-теологічному факультеті.

Призваний до лав Збройних Сил України 23 квітня 2015 року.



Як повідомляє ІА "АСС", Сержант 21-го мотопіхотного батальйону Віталій Крутофіст служив у військовій частині польова пошта В-2604, яка останнім часом дислокувалася під Маріуполем Донецької області. Загинув вранці 23 травня 2016 року у населеному пункті Павлопіль Волноваського району Донецької області при виконанні бойових завдань. Автомобіль, в якому він перебував, потрапив під обстріл (влучила міна від 120-міліметрового міномета).

Поховали Героя на Вижницькому кладовищі 31 травня 2016 року.  У військовослужбовця залишилися мати та старший брат.






Іліка Іван Миколайович

Іліка Іван Миколайович (25 червня 1966 року народження, Глибока - 24 травня 2016 року, в районі селища Коротич під Харковом) - старший лейтенант, командир інженерно-саперного взводу 11-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь» 59-ї ОМПБр (Гайсин). Призваний під час 4-ї хвилі мобілізації на початку 2015 року. Учасник бойових дій в зоні АТО. За кілька днів мав демобілізуватись.  

20 травня, близько 4-ї години ранку, разом з чотирма побратимами потрапив у масштабне ДТП в районі селища Коротич, під Харковом. Помер 24 травня о 18:30 не виходячи з коми, у Харківському військовому шпиталі.

Похований в смт Глибока.



Відео з поховання  (ТСН).

Як повідомляє портал "Громадські новини", на похорони Івана Іліки приїхали його побратими з 59-ї бригади.

«Він був дуже хорошим командиром, був нам за маму й тата… Хороша людина була, добре справлявся зі своїми обов’язками. Справжній офіцер… Йому залишалося 2 дні до дембеля… Іван планував повернутися додому до сина на весілля, яке мало бути 11 червня…», – розповів бойовий побратим Ігор Шаров.
«Він нам не командир, а товариш був – у всьому допомагав. Івану залишалося тільки здати документи і техніку – і на дембель…», – каже побратим Олександр Верховчук.
Як розповів нам військовий комісар Глибоцького району Іван Ванзар, Іліка Іван був призваний під час 4-ї хвилі мобілізації. Коли чоловік отримав повістку, то не ховався, не ухилявся, а як добропорядний громадянин і справжній офіцер пішов виконувати свій священний обов’язок – захищати Україну. Іван служив у 59-й окремій механізованій бригаді – 11 батальйон «Київська Русь», був командиром інженерно-саперного взводу. Півтора року відвоював на фронті – на Луганщині та Донеччині. З честю і гордістю захищав державу. Вже оформляв документи на дембель. 

Заяць Петро Іванович

Заяць Петро Іванович (30 травня 1972 року народження, Сторожинець - 8 травня 2016 року, місто Бахмут, Донецька область) - молодший сержант 54-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України. Мобілізований 17 серпня 2015 року, проходив підготовку на Рівненському полігоні. Помер в Харківській лікарні від поранень, отриманих під час виконання завдань у зоні АТО.

Розлучений, залишилася донька 1997 року народження.

Поховали Героя у Сторожинці на кладовищі при Церкві Архістратига Михаїла (Майдан).






"Молодий буковинець" повідомляє, що на похорон до загиблого військового прийшли військовослужбовці та сотні сторожинчан. У загиблого ще живі батьки. Як розповідають місцеві мешканці, під час поховання старенька мати солдата тричі непритомніла і люди викликали лікарів швидкої медичної допомоги.

- У загиблого в АТО були золоті руки, він був дуже працелюбний. Багато часу пропрацював у лісовому комбінаті, а до мобілізації - на фірмі "Боянівка", - розповів працівник Сторожинецької міської ради Ігор Матейчук. 


Парфентьєв Ігор Володимирович

Парфентьєв Ігор Володимирович (10 листопада 1977 року народженні, м. Чернівці - 20-21 квітня 2016 року,  в районі міста Волноваха, Донецька область) - солдат 72-ї окремої механізованої бригади (Біла Церква). Мобілізований 23 березня 2015 року. Під час несення служби на Донеччині захворів, лікувався у шпиталі, був на реабілітації. Потім поїхав знову на схід.

З розповіді  заступника Чернівецького обласного військового комісара Валерія Мовченюка виданню "Молодий буковинець",

- Фактично цими днями він мав демобілізовуватися, - розповідає Валерій Мовченюк. - Виконував завдання у зоні АТО у Донецькій області в районі Волновахи. З розмови з його товаришами, він захворів, лікувався в госпіталі, був на реабілітації. Потім поїхав знову на Схід. Знаходився у військовій частині в Донецькій області, коли йому стало зле, звернувся до санітарної частини. На жаль, на сьогодні ми маємо такі хвороби як грип. Це є інфекційні захворювання, які навіть при здачі аналізів тільки через декілька днів себе проявляють. Медичною експертизою встановлено, що Ігор Парфентьєв помер від двостороннього запалення легень. 

У Ігоря Парфентьєва залишилися 11-річна донька, батьки, сестра. У листопаді бійцеві мало виповнитися 39 років.



Солдата поховали на Алеї Слави Центрального кладовища міста Чернівці 25 квітня 2016 року (світлини "Молодого буковинця")






неділя, 10 липня 2016 р.

Захаров Андрій Володимирович

 Захаров Андрій Володимирович, позивний «Захар» (1984 року народження, Іваново, РРФСР - 12 (13) квітня 2016 року,  Авдіївка, Донецька область) - сапер інженерно-саперної служби 5-го окремого батальйону Української добровольчої армії. Загинув в районі міста Авдіївка (Донецька область) під час розмінування території, закривши собою побратимів від вибуху міни з «розтяжкою».

Андрій виріс у дитбудинку, в юнацькі роки приїхав до Закарпаття, а звідти перебрався до Білої Церкви. У нього не було сім'ї, тому ріднею для нього стали побратими із саперної служби.
Оскільки більшість побратимів загиблого родом з Буковини, тож прийнято рішення поховати бійця у Чернівцях на Алеї Слави міського кладовища «Годилів».









Спогади, оприлюднені у виданні "Хотинські вісті":

– Андрій Захаров був життєрадісним, товариським, але водночас рішучим та врівноваженим, безстрашним бійцем, справжнім патріотом, як і всі, хто йде у добровольчі батальйони, – розповідає лідер Правого сектору Чернівеччини Олександр Паращук. – Невдовзі він мав отримати відпустку, під час якої мріяв приїхати на Буковину, про яку побратими йому багато розповідали. Ніхто не думав, що він приїде сюди саме так…
Військовослужбовці, котрі знали Андрія, кажуть: він був на передовій практично із самого початку бойових дій. Завжди – на «передку», не ховався за спинами інших. Був сапером, а вони, як мовиться, помиляються один раз. Як розповідають, підірвався на хитромудро поставленій розтяжці…









вівторок, 21 червня 2016 р.

Веклич Олег Петрович

Веклич Олег Петрович (9 липня 1976 року народження, Сторожинець - 8 квітня 2016 року, Сторожинець) - старший сержант, військовослужбовець 3-го тактично-десантного батальйону 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Почав військову службу за контрактом в 201-му танковому полку в Сторожинці, далі проходив службу в 300-му окремому механізованому полку в м. Чернівці. В подальшому перебував на посаді начальника вогневого містечка на загальновійськовому полігоні «Прибан». З початком війни відбув до зони АТО в складі 80-ї ОАЕМБр. Брав участь в героїчній обороні Луганського аеропорту, у бойових діях в районі населених пунктів Євсуг, Оріхове, Щастя, Металіст.

Як й деться на сайті "Сторожинець ІНФО", товарищі та колеги згадують його як чуйну, щиру та працьовиту людину з відкритою душею та добрим серцем. Його поважали як спеціаліста в своїй справі, свій досвід він передав не одному молодому солдату як в зоні АТО, так і за її межами.

“Олег почав військову кар’єру в 201 танковому полку, який був розміщений в Сторожинці. Далі служив в 300 механізованому полку в місті Чернівці, – розповідає голова Об’єднання учасників АТО в Сторожинецькому районі Сергій Кривко. – Потім Олег перебував на посаді начальника вогневого містечка на загальновійськовому полігоні “Прибан”. Старший сержант Веклич завжди відповідально відносився до виконання своїх службових обов’язків, завжди був спроможний виконувати поставлені перед ним завдання.



В 2014 році почався збройний конфлікт на Сході України – Антитерористична операція. Олег був на контрактній службі та в першій хвилі мобілізації в складі ІІІ тактично-десантного батальйону 80 аеромобільної десантно-штурмової бригади потрапив в зону бойових дій.

В Луганській області Олег з побратимами виконував поставлені задачі в населених пунктах Євсуг, Горіхове, Щастя, Красний Лиман, що під Слав’янськом. Приймав активну участь в бойових діях на Веселій горі під селищем Металіст біля Луганська. Більше двох місяців героїчно тримав оборону в Луганському аеропорту, проявивши себе справжнім патріотом та захисником нашої держави.


субота, 13 лютого 2016 р.

Горбан Дмитро Ілліч

Горбан Дмитро Ілліч (1978 року народження, Шепіт, Путильський район, Чернівецька область - 14 січня 2016 року, Краматорськ, Донецька область) - доброволець, солдат 58-ої окремої механізованої бригади КОНОТОП, сільський голова села Шепіт Путильського району.

До 2010 року працював головним бухгалтером у Шепітській сільській раді, з 31.10.2010 р. був обраний сільським головою села Шепіт (безпартійний, висувався від партії «Пора»). На фронт пішов добровольцем.

Під час несення служби в зоні АТО, помер у військовому госпіталі міста Краматорськ Донецькій області від серцевої недостатності (хвороби серцево-судинної системи), яка розвинулася на фоні пневмонії.




У героя залишилася дружина та двоє дітей 9-го і 2-го класу школи.

16 січня 2016 року Дмитра Горбана поховали на місцевому кладовищі в рідному селі Шепіт Путильського район.

Корнецький Сергій Григорович

Корнецький Сергій Григорович (1 червня 1980 року народження, м. Новодністровськ, Чернівецька область - 20 (22) листопада 2015 року, Донецька область) - солдат другої батареї 55-ої окремої артилерійської бригади.

Ніс службу на Донеччині. Під час нещасного випадку він отримав опіки 70% тіла.  Сергій Корнецький більше місяця боровся за життя. Помер боєць 22 листопада 2015 року.

У загиблого бійця залишилася мати, котра дізнавшись, які важкі опіки отримав син, пережила інсульт. Про це повідомляє сайт "Новодністровськ ІНФО".

Прощання було організоване 24 листопада 2015 року у міському Будинку культури «Молодіжний. Від 2.00 городяни щиро оплакували молодого хлопця, який запам’ятався природньою скромністю та добротою, а працюючи у КП «Новодністровський житловик», залишив по собі на Алеї слави власноруч виготовлений герб України.

Народився в Новодністровську. Згодом разом з сім’єю почав проживати у селі Виноградне Мурованокуриловецького району Вінниччини. Був неодруженим.

Гріб з тілом покійного, накритий жовто-блакитним знаменом, був встановлений на сцені, біля державного та міського прапорів свою почесну варту несли новодністровські учасники бойових дій у зоні АТО, а городяни поповнювали поминальну скриньку, у результаті зібравши більше 25 тисяч.



Похований 24 листопада 2015 року в с. Виноградне, Мурованокуриловецький район, Вінницька область.