пʼятниця, 19 грудня 2014 р.

Шлюсар Роман Дмитрович

Роман Дмитрович Шлюсар (12 вересня 1983 р., Чернівці - 18 грудня 2014 р., Лисичанськ Луганська область) - волонтер, який віз допомогу військовим, і в ніч на 19 грудня 2014 року підірвався на гранаті. 

Відомо, що за день до трагедії він завантажував разом з волонтерами бус для відправки гуманітарного вантажу на Схід.  Він залишився ночувати з 80-ю аеромобільною бригадою під Лисичанськом, що на Луганщині. Уночі вийшов на блокпост і підірвався на гранаті.

Роман Шлюсар закінчив у Чернівцях школу №27, навчався в Львівській політехниці.

У Романа залишилась дружина і двоє діток.

субота, 15 листопада 2014 р.

Альошин Андрій Володимирович

Андрій Володимирович Альошин (11 липня 1978 р.н., Чернівці - (13) 14 липня 2014 року, Луганська область) - старший сержант 1-го батальйону 2-ї гаубичної батареї 80-ї окремої аеромобільної бригади. Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно), указ Президента №708/2014 від 8 вересня 2014 року.

Загинув (13) 14 липня 2014 року в бою під Луганськом. Колона військової техніки потрапила у засідку диверсійної групи на повороті з Лутугине на луганський аеропорт та була обстріляна з протитанкової зброї (Градів). На місці бою залишились сильно обгорілі тіла, які через кілька діб було доставлено до луганського моргу.

Андрія Альошина було призвано ще в першу хвилю мобілізації. Вже в червня 2014 року він відбував службу в зоні АТО, незважаючи на поганий стан здоров'я

- Андрій був справжнім патріотом. Як тільки йому прийшла повістка, він одразу ж пішов у військомат, - говорить товариш загиблого Ярослав Березовський. - Про нього можу сказати лише хороше. Із усіх моїх знайомих Андрій був найщирішою людиною. Завжди людям говорив те, що про них думає. За це його поважали і любили.

- Безглуздо він загинув. Їхню колону послали через ворожу територію на підкріплення оборони луганського аеропорту. Без жодного прикриття. Вони стали зручною мішенню для ворога. Цю колону просто розстріляли з "Градів". Чому наше військове керівництво не могло це передбачити?, - додав Ярослав.

Родичі розшукували зниклих десантників з липня 2014 року, а 18 серпня зареєстрований на сайті «Пошук». 

Андрія Альошина поховали на Алеї Слави на Годилівському кладовищі в Чернівцях. 

Відео з похорон Героя

https://www.youtube.com/watch?v=5STNFbhLIKo&list=UUvpTuJQDsjFLpzT_0l2VDQg 



вівторок, 11 листопада 2014 р.

Конопльов Павло Костянтинович


Павло Костянтинович Конопльов (нар. 1984 року - 14 липня 2014 року, Луганська область) - чернівчанин, солдат 1-го батальйону 2-ї гаубичної батареї 80-ї окремої аеромобільної бригади. Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно), Указ Президента №708/2014
від 8 вересня 2014.

Загинув 13 липня 2014 в бою під Луганськом. Колона військової техніки потрапила у засідку диверсійної групи на повороті з Лутугине на луганський аеропорт та була обстріляна з протитанкової зброї. На місці бою залишились сильно обгорілі тіла, які через кілька діб було доставлено до луганського моргу і згодом ідентифіковано.

12 листопада в Чернівцях на території військової частини А 2582 вул. Московської Олімпіади відбулось прощання із загиблим в зоні АТО військовослужбовцем Павлом Конопльовим.

- Щодня ми спілкувались, дзвонив він, казав, щоб йому не телефонувати. На початку липня ми йому посилку відправили, Павло отримав її 12 липня, якраз на своє свято Петра і Павла, - розповідає батько Костянтин Конопльов. – Він такий був задоволений, у передачі були чоботи, куртка, солодощі. Наступного дня, 13 липня, син подзвонив мені і сказав - ми під Слов’янськом, тату, я уже додому не повернусь. Ми під «градами». І все. Секунди і все. О 21:20 розмова припинилась.

Це був дзвінок додому з бази Орєхово біля Луганська. Загін вирушив на завдання до Луганського аеропорту і потрапив у засідку.

- Я був разом з Павлом. Я досі не вірю, що таке трапилось, - говорить сержант Ярослав Верхоляк. – Ми всі думали, що прорвемось. Почалась перестрілка. Деякі хлопці вискочили і я разом з ними. Не бачив більше Павла. Але вірив, що він десь виживе. Ми там були як брат з братом. Як одне ціле.

Також батьки згадують про проблеми, пов'язані з пошуками сина та ідентифікацією тіла.

четвер, 6 листопада 2014 р.

Вербицький Олексій Романович

Олексій Романович Вербицький (нар. 1967 року - 1 листопада 2014 року, Запорізька область) - молодший сержант 8-го батальйону територіальної оборони Збройних сил України. 

Олексій Вербицький був добровольцем (призваний Чернівецьким МВК 20 червня 2014 року) і загинув у ДТП в Запорізькій області, де нині дислокується чернівецький батальйон. Олексій довгий час працював у Обласному центрі реабілітації дітей водієм, а коли розпочались воєнні дії на сході, він почав перевозити допомогу чернівецькому батальйону.

Деталі смерті (уточнюються): 01.11.2014 р. приблизно о 14:00-14:10 год. під час слідування по маршруту із с. Миронівка – смт. Приазовське Приазовського району Запорізької області автомобіль марки УАЗ через несправність перекинувся та вилетів з проїзної частини. Водій транспортного засобу мол. сержант Вербицький О.Р. під час перекидання вилетів з автомобіля через лобове скло і його придавило автомобілем. У результаті отриманих пошкоджень військовослужбовець помер.

Загиблого у зоні АТО військового поховали на Годилівському кладовищі.

У Олексія Вербицького в Чернівцях залишились дружина Галина та донька Альона.  

Відео похорону


Спогади дружини Галини Вербицької

Людина-душа 
Олексій Вербицький. Росіянин, який віддав життя за Україну 

«Ми не могли його зупинити на півдорозі. Він дуже хотів туди. Він казав, що тут встигне ще багато зробити, а там він зараз потрібен», пригадує події минулої весни дружина Олексія Вербицього Галина. Саме в березні 2014 року Олексій вирішив піти захищати Батьківщину. Росіянин за національністю, він був щирим Українцем з великої літери.  

Олексій Вербицький народився в Росії (Рибинськ, Ярославська область) в родині військового.  Тато був українцем, а мати – росіянкою. Вихованням маленького Олексійка до школи займалась бабуся, яка заклала фундамент в особистісного розвитку, цінностей та пріоритетів. Навчався в школі в Рибинську, потім в Климу (Московська область), а закінчував вже на Камчатці. Олексій жив у військових містечках, знав військову специфіку, життя. Він дуже хотів служити. Після закінчення школи вступив до Петропавловськ-Камчатського  морехідного училища.  А коли тато пішов у відставку, вся родина переїхала в Чернівці, де було надано квартиру. Батьки завжди хотіли, щоб Олексій був військовим. 

Але задля того, аби бути біля сім’ї, він не пішов служити, сказавши дружині Галині: «Якщо я стану військовим, то ми ніколи не будемо разом». Його слова, сказані ще в перший рік знайомства з коханою, 28 років тому, стали пророчими. Він таки став військовим, але його більше немає з родиною. 

Сім’я Вербицьких жила душа в душу. Все разом, поруч, пліч-о-пліч. Народження донечки було найбільшим щастям, батько її обожнював. Тепер, пригадуючи найпотаємніші бажання коханого чоловіка, Галина каже, що Олексій найбільше мріяв про те, щоб видати Альонку заміж і виховувати онучку. 

Олексій все життя працював водієм. А останні сім років – в Центрі реабілітації дітей. Працював там з заснування цього Центру і став незамінним працівником, якого поважав та до якого прислухався колектив. Всім допомагав, був вірним та відданим другом, порадником. Про нього казали, що він «золотий чоловік», «він може все». Допомагав родинам хворих діток, які лікувались в Центрі. І якщо зараз зайти в Центр, то там багато чого зроблено його руками. «Це така людина-душа, яка завжди зрозуміє, допоможе, розрадить, порадить», - згадують рідні. 

Для нього не була порожнім словом слово «справедливість», він терпіти не міг, коли хтось хотів когось надурити чи виживати за рахунок когось. Все по совісті.
Останні два роки він почав активно займатись спортом, в тому числі парашутним. За цей час здійснив 10 стрибків з парашутом. Долучав до спорту племінника Ромчика, з яким був дуже дружнім і сприймав його як сина. Наразі Роман спецпризначенець і вже з березня 2014 року в гарячих точках Сходу та Півдня України.

- Тому Альошка вирішив: «Як я буду лежати на дивані і сидіти тут, коли діти там», - пригадує дружина Галина. -  Він не один раз казав, що на війну мають йти такі як він, старші, які вже бачили життя, а не діти. В березні він сам пішов в військкомат. І це при тому, що в нього половину родичів і однокласників в Росії. Коли я запитала: за що воювати? Він мені сказав: «За тебе, за Альонку. Щоб вам тут і нам всім було добре». Він казав – я служив в армії, я давав присягу, я повинен бути їй вірний. Він казав, що святий обов’язок чоловіка – це захищати Батьківщину. 

Рідні кажуть, що Олексій дуже любив Україну. 

- Пригадую, як він казав, що йому так цікаво, от він росіянин, а його запрошують в українську армію. Для нього це була така гордість, - розповідає Галина. 

Призвали Олексія Вербицького в червні 2014 року. Незважаючи на те, що тільки в травні він переніс операцію, лікарі підозрювали онкозахворювання, він казав, що зараз себе добре почуває і попросив не перешкоджати йому виконати свій обов’язок перед Батьківщиною. Проходячи медкомісію він дуже хвилювався, що його можуть не взяти, пригадує Галина.  

Олексія призвали до 8 батальйону тероборони і на початку літа він з побратимами виїхав до Миронівки Запорізької області. Він розповідав, що все йому там подобалось. Він всім там допомагав, займався волонтерською роботою. Хлопці його поважали і любили, він був прикладом для наслідування.

Щодня зранку писав повідомлення, бажав доброго ранку. Постійно присилав фотографії. 

Перебуваючи в Бердянську, Олексій допоміг врятувати місцеву молоду жінку, матір двох діток. Вона учаділа в будинку. Лікарі медчастини вирішили терміново везти жінку в районну лікарню. І завдяки вправності та водійській майстерності Олексія, вони встигли вчасно привезти потерпілу задля порятунку. 

Коли приїхав у відпустку 24 серпня 2014 року на десять днів, виявилось, що зі здоров’ям не все так добре, як він казав. 

- Ми обстежились і лягли в госпіталь, - розповідає дружина Галина. – Ми мали серйозні проблеми. Але він не зізнавався. Місяць лікувався. Лікарі казали, що він може бути комісований. Ми планували їхати у Львів в військову клініку. 

Поки Олексій лікувався в госпіталь, до них в палату постійно забігали учні сьомої гімназії, яка розташована поруч, приносили гостинці. Бувало таке, що вийдеш з палати, а коли повертаєшся, на ліжку вже чи солодощі, чи малюнок. Одного разу учениця принесла змайстрований власними руками патріотичний браслет. Його Олексій вважав своїм талісманом. 

Незважаючи на наполягання лікарів, Олексій казав, що повинен повернутись і був дуже розчарований тим, що його можуть комісувати. Лікарі не могли його втримати. І він поїхав. Перед тим, 26 жовтня, пішов на виборчу дільницю і був гордий з того, що йому вдалось проголосувати на виборах. 27 жовтня мав виїжджати.  Але ситуація змінилась і він поїхав 29 жовтня. Перед цим встиг з усіма попрощатись. До батьків на Покрова в Неполоківці з’їздити. Зараз у рідних Олексія таке відчуття, що він ніби тоді підсумки в житті підводив. 

Тим часом, військкомат вже запланував перевести Олексія на роботу в штаб у зв’язку зі станом здоров’я. Але 1 листопада на трасі в Бердянську, коли він їхав на машині командира, яку забрав з ремонту, сталась трагедія: посеред дороги щось заклинило, машину перекинуло. Він вилетів через лобове скло і машина його накрила. Причиною трагедії стала несправність автівки. Що ж насправді сталось і чому автівка була несправною – достеменно невідомо. 


video

… Галина щоранку їздить на кладовище до чоловіка. Аби привітатись. Каже, їй там стає легше. Ніби він поруч. Помічає, що хтось приходить на могилу і запалює свічки. Пам'ятають…

Тим часом родина Вербицьких продовжує всіма можливими способами підтримувати українську армію, військових.  
Записала Надія Бабинська (Вірна)

Редькін Віктор Миколайвич

Віктор Миколайович Редькін (нар. 11 січня 1977 року, м. Красний Луч Луганської області - пом. 1 листопада 2014 року, в районі села Кримське Луганської області) - молодший лейтенант, командир першої патрульної роти в/ч 1241  Національної гвардії України.

Віктор Редькин був призваний на військову службу у вересні минулого року. Йому було 37 років, він командував військовою ротою, де служили хлопці з Івано-Франківська. Зустрічав там і земляків-побратимів.

Військовий призивався з Чернівців, тут і проживав разом з дружиною. За час проведення АТО, лейтенант Нацгвардії чотири рази повертався додому. Але і повертався на фронт. Чудовий командир, якого бійці дуже поважали, і просто чудова, найосвіченіша людина, перешіптувалися присутні. Віктор загинув вранці, коли перший залп "Града" накрив село. Він лежав під руїнами будівлі, в яку потрапила ракета.

Дружина Віктора Редькіна Оксана розповідає, що Віктор був неймовірної доброти та щирості людина, найбільшою цінністю для якого була сім'я. Його поважали в колективі.

Зі світлин Віктора Оксана створила відео-кліп



Віктора Редькіна поховали на Алеї Слави Годилівського кладовища.

Відео з похорону
https://www.youtube.com/watch?v=GFOTmhXwwMk
http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=6Kptc-JfB7E
http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=3FqPraYeMnk 

вівторок, 14 жовтня 2014 р.

Побережник Сергій Анатолійович

Сергій Побережник (1982 року (Хотин) - 13 жовтня (зона АТО) - рядовий 24-ої окремої Залізної механізованої бригади. Підірвався на міні 13 жовтня.

Герой народився 1982 року в місті Хотин. Закінчив Хотинську гімназію, згодом – юридичний факультет Чернівецького національного університету. Працював начальником відділу персоналу Чернівецької митниці. 


Залишилась дружина та двоє дітей. 

Передача про Героя


неділя, 7 вересня 2014 р.

Лук'янюк Костянтин Костянтинович

Лук'янюк Костянтин (22 квітня 1993 року народження (село Карапчів Глибоцький район, Чернівецька область) - 21 серпня 2014 (дата, місце і обставини не уточнено) - військовослужбовець військової служби за контрактом, старший солдат, старший навідник 24-ї окремої Залізної механізованої бригади (Яворів).

Як йдеться в газеті "Новий день", мати загиблого Ольга Іллівна служила на кордоні. Навчався в школі №1 в Глибоці.

За розповіддю вояків, він прикрив своїм тілом інших трьох побратимів, аби вони залишилися живими.

Спогади про Костянтина:

За словами класного керівника військового Емілії Леонтій, хлопець народився 26 листопада 1993 року в селі Карапчів Глибоцького району. «Костя був чудовим сином і турботливим братом, у школі – старанним учнем та вірним товаришем, – згадує пані Емілія. – Завжди допомагав усім, хто цього потребував, брав активну участь у громадському та культурному житті школи».

«Костя своє майбутнє пов’язував з професією військового і мав для цього усі необхідні якості: розум, дисциплінованість, пунктуальність, сумління, а головне – він умів любити людей, навіть казав: «Своїм підлеглим я віддам серце і душу». А довелося віддати життя, прикриваючи своїм тілом бойових побратимів під час обстрілу «Градами». Можливо, саме там, на полі останнього бою, краплі його крові проростуть навесні червоними маками», – розповіла Емілія Леонтій.




Паламар Олександр Олександрович

Паламар Олександр Олександрович (нар. 1991, Кельменецький район, Чернівецька область — пом. 8 серпня 2014, Луганська область) — молодший сержант 24-ї окремої Залізної механізованої бригади.


Заєць Олександр Юрійович



Заєць Олександр Юрійович (нар. 28 жовтня 1993, село Селятин, Путильський район, Чернівецька область — пом. 7 серпня 2014, село Маринівка, Шахтарський район, Донецька область — солдат Державної прикордонної служби.

В 2010 закінчив Селятинську школу І-ІІІ ступенів, у вересні 2010 року поступив в Політехнічний коледж м. Чернівці на навчання за спеціальністю будівництво та експлуатація будівельних споруд. 10 квітня 2014 року підписав контракт на строкову військову службу, далі перебував в м. Оршанець в навчальній частині. Згодом відправили в Свердловський район с. Зеленопілля, де перебував 58 днів, з яких в оточені був 22 дні.

Загинув під час організованого прориву з оточення у "довжанському котлі" (сектор "Д") на з'єднання з основними силами після 22-денної героїчної оборони державного кордону під постійними масованими обстрілами з боку терористів та з боку Росії. Українські герої з боями вийшли в район Савур-Могили та Амвросіївки. Прорив тривав три доби.

Зі спогадів рідних: від’їжджав з бажанням служити своїй Батьківщині.Останні мрії - повернутись з пекла бойових дій та добре поїсти в дома домашньої їди, не чути і не бачити пострілів.

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (2014, посмертно).

У загиблого залишились батьки та брат.

Бабюк Віктор Ярославович

Бабюк Віктор Ярославович (нар. 24 квітня 1984, місто Братськ, Іркутська область, Російська Федерація — пом. 31 липня 2014, місто Шахтарськ, Донецька область — старший солдат 95-ї окремої Житомирської аеромобільної бригади.

З 1985 року проживав з сім’єю в селі Ошихліби Кіцманського району Чернівецької області. У покійного Віктора Бабюка Ярославовича залишилися дружина, троє дітей, батьки та семеро братів та сестер.

В 1991 році пішов в перший клас Ошихлібської середньої школи. В 2000 році закінчив 9 клас та вступив до Чернівецького училища, здобув спеціальність столяра. В 2006 році закінчив Чернівецьке ПТУ № 4 здобувши професію столяр будівельного різбляра по дереву та берізці і працював на одній із фірм міста Чернівці, що виготовляють меблі, столяром. Після закінчення училища з 23 жовтня 2003 року по 27 травня 2005 року проходив військову службу у м. Дніпропетровськ в 25 аеромобільній десантній бригаді.

Віктор Бабюк був призваний за мобілізацією до лав збройних сил у березні 2014 року. 

Службу в зоні АТО проходив в м. Слов’янськ, Горлівка, Шахтарськ, де виконував бойові завдання далекомірника та одночасно старшого розвідника.

Загинув під Шахтарськом під час обстрілу терористами.

Поховали Віктора Бабюка у с. Ошихліби Кіцманського району.

Залишились дружина, діти (син 2008 р.н, донька 2002 р.н.), шестеро братів та сестер.

- Віктор Бабюк був взірцем людини праці, зразковим сім’янином, люблячим батьком та сином, - згадують односельці. - Займався вирощуванням голубів. Користувався авторитетом серед своїх однокласників, товаришів та всієї громади, в серцях якої залишиться патріотом та Героєм своєї Батьківщини.

      

Чікал Юрій Дмитрович

Чікал Юрій Дмитрович (нар. 21 лютого 1983, село Нові Бросківці, Сторожинецький район, Чернівецька область — пом. 31 липня 2014, смт Георгіївка, Луганська область) — український військовик, учасник АТО.

8 квітня 2014 року був мобілізований до військової частини в м. Чернівці. Юрій Чікал працював вчителем у Старобросківецькій середній школі, був заступником директора школи. Єдиний син у матері, був люблячим сином, користувався повагою та любов`ю у односельців.

Мати Юрія Чікала, Марія Георгіївна Кордубан, їздила з гуманітарною допомогою на Схід, але син був усього за 40 кілометрів, саме під Щастям, куди буковинців з гуманітарним вантажем зі зрозумілих причин не пустили.

31 липня 2014 року Юрій Чікало загинув у селі Георгіївка Луганської області в результаті отримання осколкових поранень тіла та вибухової травми під час виконання бойового завдання в АТО. Поховали Юрія Чікала на Сторожинеччині. 

Наразі родичі та близькі в пам'ять про цю чудову людину планують відкрити сучасний клас в школі в Нових Бросківцях, де Юрій працював вчителем географії. клас буде носити ім'я Героя - імені Юрія Чікала. Серед першочергових запланованих дій – купівля ноутбука чи комп’ютера для класу, проектора та жалюзі на вікна. 

Гроші можна пересилати на картку матері Юрія (Марії Кордубан) 4874 1054 1987 7701
У випадку якщо хтось має необхідну техніку та готовий подарувати її – звертайтесь на електронну пошту, яку ми створили для цієї благодійної акції chikal.geoclass@gmail.com

Василаш Ілля Євгенович

Василаш Ілля Євгенович (2 серпня 1959 року, село Горбівці Глибоцького району — 27 липня 2014, Луганська область) — боєць батальйону територіальної оборони «Айдар» Збройних сил України, розвідник. Ветеран-«афганець». Псевдо "Дід". Активний учасник Майдану. Кавалер ордена «За мужність» ІІІ ступеня.

Ілько Василаш народився 2 серпня 1959 року у селі Горбівці. Навчався у Горбівецькій ЗОШ, після закінчення якої вступив на техніка-механіка у Чернівцях. Згодом заочно закінчив Вінницький інститут енергетики на інженера-енергетика. Служив у Карелії в прикордонних військах. Серед інших ветеранів-афганців Ілля Василаш у грудні 2013 року вийшов на столичний Майдан, відклавши операцію на серце. Глибочанин Володимир Григорчук, учасник Майдану, про Ілька Василаша так сказав:

«Наприкінці 2013 року, наші з Іллею дороги перетнулись під час поїздки з Чернівців на Майдан у Києві. Уже з перших хвилин спілкування з'ясувалось, що Ілля Василаш є справжнім патріотом України, котрий всією душею вболіває за її долю. Маючи поважний вік — тоді 54 роки, проблеми із зором після війни в Афганістані, він ні на мить не вагаючись вирушив до столиці. І кожен з нас, бойових побратимів, дуже швидко переконався наскільки Ілля Василаш смілива людина, досвідчений вояка. До нього тягнулись, до його слів і порад прислухались, що багатьом майданівцям відтак допомогло уберегтись від поранень посіпак Януковича, залишитись живим. Ми жартома називали Іллю Євгеновича майором, хоча насправді він був капітаном за часи офіцерської служби в армії. І вже згодом, коли сформувався із добровольців «Айдар», Ілля Василаш знову ж таки одним із перших влився у його ряди. Передові позиції у жорстокій боротьбі із проросійськими, а то й російськими «феесбешниками», нелюдами раз-за-разом займав наш земляк».

Після подій на Майдані Ілля Василаш в складі 8-ої сотні відразу ж поїхав у Луганськ, брав участь у формуванні «Айдара».  Напередодні його смерті журналіст їздив разом із ним у село Стукалова Балка, яке опинилося на передовій і часто потерпало від обстрілів — залишилось відео за цим посиланням

Загін бійців "Айдару" потрапив у засідку і зазнав значних втрат. Серед загиблих був й Ілля Василаш. Протягом доби підрозділи батальйону "Айдар" приймали участь у трьох різних операціях під Луганськом - Лутугине, Успенка та Георгіївка. В кожній із груп були втрати. Всього батальйон втратив тоді загиблими 12 бійців.

1 серпня 2014 року "Діда" поховали в його рідному селі Горбівці Глибоцького району. Там відкрито пам'ятник загаблому в АТО Іллі Василашу, а 9 травня 2015 року на будівлі Горбівецької ЗОШ, де навчався Ілько Василаш, відкрито меморіальну дошку на його честь.  

Лейба Павло Радович


Лейба Павло Радович (нар. 9 серпня 1994, смт Берегомет, Вижницький район, Чернівецька область — пом. 25 липня 2014, місто Лисичанськ, Луганська область) - солдат, навідник 24-ї окремої Залізної механізованої бригади (Яворів). Загинув від вогнепального кульового поранення голови під Лисичанськом.

Був призваний Вижницько-Путильським ОРВК.

Павло Лейба ріс сиротою. У загиблого залишилась сестра.

-          Будучи сиротою, Павло завжди мріяв про сім’ю, діточок, - згадують односельці. - Для нього сім’єю були сестричка Вікторія, тітка і велика буковинська та українська родини, які він захищав.

Залишившись без батьків, службою в армії хлопець сподівався забезпечити прожиття собі та допомогти улюбленій сестричці Вікторії.

Похорони Павла:
31 жовтня 2014 року на честі Героя на стіні Берегометської загальноосвітньої школи №3  встановили меморіальну дошку.

Дутчак Юрій (Шумахер)

Дутчак Юрій, псевдонім «Шумахер» (нар. 1975, село Іспас, Чернівецька область — пом. 23 липня 2014). Керівник Городенківського районного осередку «Правого Сектору».Мешкав у селі Глушків Івано-Франківської області. 

Вранці волонтери в супроводі бійців Добровольчого Українського Корпусу (ДУК) трьома машинами з благодійним вантажем виїхали в сторону Амвросіївки, заїжджаючи на всі блокпости, де стоять прикарпатці, а коли повертались, потрапили біля опівночі в засідку бойовиків під Волновахою Донецької області. Машина, в якій знаходився Юрій Дутчак, була повністю знищена, а він сам загинув. 

28 липня у районному Палаці культури з активістом попрощалися мешканці Городенки; похований в рідному селі Іспас.

Залишились дружина та маленький син.

Чигрин Олександр Іванович

Чигрин Олександр Іванович (нар. 2 вересня 1993, село Усть-Путила, Вижницький район, Чернівецька область — пом. 20 липня 2014, смт Георгіївка, Луганська область — український військовик, сержант, учасник АТО. 

Проживав з батьками у селі. Навчався в Усть-Путильській ЗОШ (2000-2009 р.р.),  Дихтинецькій ЗОШ (2011-2012 р.р.). Закінчив Чернівецький професійний будівельний ліцей за спеціальністю «облицювальник- плиточник, штукатур».

У 2012 роув був призваний на строкову військову службу. Звільнений в запас у 2013 році у військовому званні «сержант». З січня 2014 року проходив службу за контрактом.

Загинув 20 липня 2014 року у результаті підриву бронетранспортера в Луганській області. 
Олександр Чигрин загинув  в Луганській області.

Залишились мати, батько, сестра, брат.

-          Олександр був доброзичливим, спокійним, привітним, працьовитим, - згадують односельці. - Завжди був у гарному настрої. Постійно допомагав батькам. 


Василишин Андрій Дмитрович

Василишин Андрій Дмитрович (нар. 27 липня 1984, Дорошівці, Заставнівський район, Чернівецька область — пом. 20 липня 2014, місто Олександрівськ, Артемівський район, Луганська область) — старший сержант 8-го окремого полку спецпризначення (Хмельницький).

Працював у Чернівцях в охоронній фірмі «Тигр», майстер спорту із самбо. На фронт пішов добровольцем.

Загинув під час мінометного обстрілу в районі аеропорту Луганська.

Залишились матір, сестра.

Спогади про Андрія:

Життєрадісний, дружелюбний, справедливий до себе та інших, вірний товариш, користувався повагою у людей які його знали – саме таким пам’ятають Андрія Василишина його друзі.

Працюючи в охоронній фірмі «Тигр», Андрій вирізнявся серед інших врівноваженістю, незалежно від складності ситуації. А його подекуди вдавана суворість завжди була підкріплена внутрішньою справедливістю.

«Пам’ятаю, як ми минулого літа відпочивали на Дністрі. Поряд з нами відпочивала компанія хлопців, які співали російською. Тоді обурений Андрій почав щосили співати українські народні пісні. З часом хлопці замовкли. Навкруги тиша і лише Андрій порушував її, співаючи такі рідні серцю українські пісні», – згадує зі сльозами на очах його близький товариш Дмитро.

«Ми з Андрієм стояли пліч-о-пліч, захищаючи українську землю на Сході. Саме з такими товаришем можна йти в бій, – з гордістю та сумом говорить його побратим Володимир. – Під час бойових дій Андрій залишався завжди спокійним, розсудливим та з посмішкою на обличчі. З легкістю виконував будь-яке поставлене перед ним завдання. Загинув Андрій від кульового поранення в шию. Ми боролися за його життя до останнього…»

У Андрія Василишина залишилися мати та сестра. Матір, яка втратила сина, часто відвідують друзі та побратими Андрія, допомагають чим можуть: і словом, і ділом.

Він мріяв, сподівався та вірив. Мріяв про одруження, сподівався на швидке повернення додому та вірив в Україну, в перемогу!

Нещодавно в с. Дорошівці Заставнівського району, звідки родом Андрій, відбулося відкриття меморіальної дошки на вшанування його пам’яті.

Шудравий Андрій Степанович

Шудравий Андрій Степанович (нар. 15 вересня 1989, місто Яремче, Івано-Франківська область — пом. 13 липня 2014, село Металіст, Луганська область) — старший солдат, військовослужбовець за контрактом 80-ї окремої аеромобільної бригади.

Навчався у Сторожинецькому лісовому коледжі, одружився та залишився жити у Сторожинці (Чернівецька область). У 2011 році розпочав військову службу за контрактом, з травня 2014 відправлений у зону АТО. 

Підірвався на міні під Луганськом.

Залишились дружина та син 2011 р.н.

Спогади рідних та близьких:

Андрій народився 15 вересня 1989 року у м. Яремче. Навчався в музичній школі, грав на скрипці. Мав гарний голос, чудово співав. Займався спортом - був лижником, неодноразово виступав у складі збірної України  на різноманітних змаганнях. В родині зберігаються медалі за отримані перемоги. Ходив у гори, багато подорожував.

Захоплювався художньою фотографією. Андрій читав історичну літературу, особливо, що стосувалася Західної України, планував  навчатися на історичному факультеті університету. Втім, вступив до Сторожинецького лісового коледжу на факультет лісового господарства, а згодом продовжив навчання в ЧНУ ім. Федьковича.

- В наше життя Андрій увійшов весною 2008 року несподівано, спокійно, впевнено і безповоротно. Високий і стрункий, як карпатська смерека, 19-річний юнак з бездонними лагідними сірими очима  і  рум’янцем  на всю щоку,  безтямно закоханий. Він приворожив, причарував всіх нас надзвичайною делікатністю, щирістю і стриманістю своїх почуттів, глибоким переконанням  в тому, що моя донька, 16-річна Оленка, – його доля, його єдине кохання на все життя, серйозністю своїх намірів, відповідальністю за слова  і вчинки, - розповідає заступник директора Сторожинецької районної гімназії Олени Жалоби про загиблого зятя Андрія Шудравого. - Після закінчення коледжу Андрій  і Оленка одружилися, ще через рік народився Дмитрик – білявий сіроокий хлопчик, батьківська любов і  гордість.

Молода студентська сім’я виховувала свого первістка і продовжувала навчання у вишах. Андрій навчання поєднував із контрактною службою в ЗСУ, спочатку танкістом, потім десантником 80-ї аеромобільної бригади.

За роки служби родина звикла до Андрієвих постійних і термінових викликів. І коли 2 травня командування покликало, він за лічені хвилини зібрався, всіх поцілував і швидко поїхав  на полігон. Через три дні командир відпустив солдата на кілька годин до дружини, привітати з днем народження. Це були останні години, коли сім’я була разом.

7 травня видано наказ про участь Андрія в АТО.

13 липня прийшла страшна звістка про його загибель.

15 вересня йому мало виповнитися 25...

- Андрій, перебуваючи в зоні АТО, оберігав родину від тривог  і хвилювань, постійно запевняв, що все гаразд, і йому нічого не загрожує. Жодної скарги, жодного прохання, крім одного – не хвилюватися і не переживати:  він обов’язково  незабаром повернеться живим і здоровим, продовжує теща Олена Жалоба. - 13 липня 2014 року в селищі Металіст під Луганском під час виконання чергового бойового завдання БТР, у якому знаходився Андрій, підірвався на міні. Всі члени екіпажу, слава Богу, вижили. Всі, крім нього. Від отриманих несумісних із життям ран помер під час перельоту до госпіталю.

Поховали славного воїна в місті Яремче, місті, яке було його колискою і його любов’ю.

Неповних 25 років життя... Андрій прожив їх достойно. Як справжній чоловік, не ховаючись за чужі спини, став на захист того, чим найбільше дорожив, на захист рідної землі, свободи, родини. І коли прийшов час, за найдорожче віддав все, що мав, – своє прекрасне молоде життя.

- Для нас – невимовно тяжка втрата. Ми вдячні Богу і долі за те, що ця світла людина була в нашому земному житті. Його життя і його загибель змусили нас багато чого переглянути і переоцінити. Пам’ять про нього завжди буде з нами. Ніщо не минає безслідно. Підростає синок Дмитрик Шудравий – нащадок славного гуцульського роду. Коли заходить мова про батька, з гордістю каже: «Мій тато – Герой!»



Філіпчук Ігор Венедиктович

Філіпчук Ігор Венедиктович (нар. 31 травня 1977, село Грушівці Кельменецький район Чернівецька область — пом. 8 липня 2014, селище Стукалова Балка, Слов'яносербський район, Луганська область) — старший сержант (водій) 87-го окремого аеромобільного батальйону (військова частина А2582, Чернівці) 80-ї окремої аеромобільної бригади.

Одним із перших з населеного пункту пішов на службу добровольцем, близько 2-х місяців перебував у зоні АТО (м. Щастя). 

Загинув під час артобстрілу в селищі Стукалова Балка Слов'яносербського району Луганської області внаслідок вибухової травми.

Залишились дружина, донька 2001 р.н. та син 2011 р.н.

Боднар Петро Степанович

Боднар Петро Степанович (нар. 1976 с.Панка, Сторожинецький район, Чернівецька область — пом. 28 червня 2014, село Семенівка, Слов'янський район, Донецька область) — солдат 95-ї окремої Житомирської аеромобільної бригади за мобілізацією.

Загинув під час обстрілу бойовиками позицій сил АТО під Слов'янськом, зокрема, з мінометів був обстріляний блокпост силовиків на перетині доріг на Слов'янськ та Красний Лиман. 

Залишились дружина і 1,5-річна донька. В останню путь провести військовослужбовця зібралося все село.

- Він для нас був усім, - згадують рідні. -  Люблячим чоловіком, турботливим і чуйним батьком, працелюбною, доброю, чесною і справедливою людиною, великим патріотом, який хотів відстоювати інтереси українського народу ще під час Майдану. Тоді ми, боячись за його життя, не пустили його до  Києва, відговорили. Але не зуміли вберегти…

У телефонній розмові казав дружині: «Мені треба ще тут бути, бо нас (українських військових) - дуже мало, а заміни - нема».

Спогад матері:
Марія Михайлівна з сумом зітхає: «Пам’ятаю кожен день його життя, бо Петро найдовше з усіх дітей був біля мене – женився недавно, три роки тому, в той час як його брати та сестри вже мали родини і шукали свій шлях у житті. Безмежно любив свою донечку Анастасію».

«Петро ріс спокійною дитиною, дуже любив відпочивати на лоні природи, грати з друзями у футбол, – додає пані Марія. – У школі він був тихим і добрим. Добре вчився, уроків не пропускав. А після занять завжди старався допомогти бабусі: обійти господарство, відкинути сніг… Він вмів практично все і не цурався будь-якої роботи. П’ять років тому разом зі своїм братом навіть долучився до побудови храму Святого Миколи Чудотворця в селі Малореченське в Криму.


Петрищук Олександр Вікторович

Петрищук Олександр Вікторович (нар. 27 лютого 1987, Чернівці — пом. 24 червня 2014, гора Карачун, місто Слов'янськ, Донецька область) — старший лейтенант/капітан (звання присвоєно посмертно) Служби безпеки України, спецпідрозділ «Альфа».

Після навчання за направленням УСБУ в Чернівецькій області працював у Києві. На Буковині в нього залишилися батьки та молодша сестра.

Загинув близько 17:00 під Слов'янськом в районі гори Карачун у збитому військовому гелікоптері Мі-8, який повертався з блокпоста з фахівцями, що встановлювали апаратуру з метою організації моніторингу простору, фіксації фактів порушення перемир'я в зоні проведення АТО.

Нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (2014, посмертно).

Похований 5 вересня 2014 року в Чернівцях. 

Леонтій Ілля Корнелійович

Леонтій Ілля Корнелійович (нар. 1975 — пом. 17 червня 2014, місто Щастя, Луганська область) — старший солдат 3 батальйону окремої тактичної групи 80-ї окремої аеромобільної бригади, село Давидівка, Сторожинецького району).

Навчався у  Чернівецькому будівельному технікумі. Працював будівельником.

Після одруження переїхав в село Давидівку, працював у лісництві. Згодом побудував невеличкий будинок.

Загинув у бою з терористами в районі селища Металіст на околицях Луганська. Терористи атакували із засідки колону військових. 

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (2014, посмертно).

 Залишились дружина Світлана і четверо дітей: 18-річний Михайло, семикласниця Христинка, шестикласник Назарчик та трирічний Мар’янчик.

Валявський Ілля Васильович

Валявський Ілля Васильович (нар. 28 липня 1978 — пом. 17 червня 2014, місто Щастя, Луганська область) — старший солдат 3 батальйону окремої тактичної групи 80-ї окремої аеромобільної бригади, село Михальча, Сторожинецького району).

Загинув у бою з терористами в районі селища Металіст на околицях Луганська. Терористи атакували із засідки колону військових.

Нагороджений Орденом «За мужність» III ступеня (2014, посмертно).

Залишились дружина та 2-річний син.

Про Героя


Піцул Віктор Петрович

Піцул Віктор Петрович (нар. 22 червня 1990 — пом. 17 червня 2014, місто Щастя, Луганська область) — старший солдат 3 батальйону окремої тактичної групи 80-ї окремої аеромобільної бригади, місто Чернівці).

Працював електриком у «Чернівціміськліфті».

Загинув у бою з терористами в районі селища Металіст на околицях Луганська. Терористи атакували із засідки колону військових.

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (2014, посмертно). 

Доник Максим Вікторович


Доник Максим Вікторович (нар. 2 березня 1988 — пом. 17 червня 2014, місто Щастя, Луганська область) — солдат 3 батальйону окремої тактичної групи 80-ї окремої аеромобільної бригади, місто Чернівці).

Працював медиком.

Загинув у бою з терористами в районі селища Металіст на околицях Луганська. Терористи атакували із засідки колону військових.

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (2014, посмертно).

У Максима Доника залишився півторарічний син. 

Мігован Віктор Миколайович

Мігован Віктор Миколайович (нар. 20 липня 1991 — пом. 17 червня 2014, місто Щастя, Луганська область) — сержант 3 батальйону окремої тактичної групи 80-ї окремої аеромобільної бригади, місто Чернівці).

Перед тим, як піти у військкомат за мобілізацією, Віктор Мігован протягом трьох років служив у Державній прикордонній службі. За фахом — комп'ютерник, студент третього курсу Львівського політехнічного університету.

Загинув у бою з терористами в районі селища Металіст на околицях Луганська. Терористи атакували із засідки колону військових.

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (2014, посмертно).

Залишились мати і батько.

Мізунський Юрій Іванович

Мізунський Юрій Іванович (нар. 18 березня 1988 — пом. 17 червня 2014, Щастя, Луганська область) — солдат 3 батальйону окремої тактичної групи 80-ї окремої аеромобільної бригади, місто Чернівці).

До участі в АТО Юрій Мізунський працював на приватному підприємстві, де зварював арматурні сітки для будівництва. Співав у церковному хорі.

Загинув у бою з терористами в районі селища Металіст на околицях Луганська. Терористи атакували із засідки колону військових.

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (2014, посмертно).

Залишились мати і батько.

Спогади про загиблого Героя

- Юра був цікавою дитиною, доброю людиною, - розповідає про сина Іван Іванович. - Закінчив радіотехнікум, згодом – університет. Займався боротьбою, захоплювався молодіжним брейком. Поки навчався, до армії не брали…

Взагалі батько, ніби відчуваючи щось недобре, навіть у мирний час тривожився, аби Юрія не призвали до війська.
…Отримав повістку до військкомату в квітні. Додому не повернувся – одразу залишили, як і всіх, на території колишнього 300-го полку.
Напередодні Юра, ніби прощаючись з минулим, продав комп’ютер і навернувся душею до Бога. Облаштував удома своєрідну капличку, яку рідні тепер дбайливо доглядають і трепетно бережуть.

…Коли батько поїхав його провідати, Юра похизувався військовим квитком. Серце стиснулося – там було написано, що син прийняв Присягу ще рік тому. Іван Іванович вимагав у військкоматі пояснення, що все це означає. Там пообіцяли залишити Юру при штабі. Сказали, що на Схід його не братимуть – мовляв, він же автомата в руках ніколи не тримав. Попри те, далі були навчання у Сторожинці та останнє побачення з рідними – на Пасху. Відпустили на 2-3 дні, та їхати довелося усього через добу – наказали з’явитися «по тривозі». Повезли до Луганська. В тих краях разом з побратимами Юра охороняв блокпости.

…Вбили сина 17 червня, за іронією долі, під Щастям. Батько не в змозі розповідати детально, ба й сам мало що знає: хлопці їхали в БТРі і натрапили на засідку. Двоє Юриних товаришів згоріли, а він, рятуючись, вистрибнув з бойової машини. Ворожі кулі прошили ноги і голову…
Батько з жахом згадує мить, коли до родини надійшла тривожна звістка про трагедію. Обурюється, що військовий комісар не одразу сказав про те, що Юри більше немає. Хоч як сподівався Іван Іванович на диво – його не сталося, і за тим, як видавали у військовій частині документи, зрозумів, що втратив свою єдину надію на щасливу старість.

Він відкривав домовину – впізнавав сина. Він його бачив і щасливий вже з того, що того спекотного червня, коли Буковина вперше прийняла «вантаж-200», поховав не когось чужого…

А люди казали, що Юра живий. Що був два місяці в полоні у сепаратистів. Дехто й зараз так говорить, особливо у рідному селі Івана Івановича – Чунькові, що на Заставнівщині. Такі припущення найбільше крають серця батьків – вони б усе віддали, лиш би це було правдою. Бо ж не за Божими законами матері й батькові ховати власну дитину… Але – на превеликий жаль і страшне нещастя – надії на повернення сина живим вони більше не мають.

Передача про Героя


Крисоватий Ігор Іванович

Крисоватий Ігор Іванович (нар. 1992 — пом. 17 червня 2014 р., Щастя, Луганська область) — молодший сержант 3 батальйону окремої тактичної групи 80-ї окремої аеромобільної бригади, місто Чернівці).

Перед тим, як піти до військкомату, Ігор Крисоватий зробив пропозицію вийти заміж своїй коханій. Працював будівельником.

Загинув у бою з терористами в районі селища Металіст на околицях Луганська. Терористи атакували із засідки колону військових. 

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (2014, посмертно). 


Залишились матір, наречена, сестри, брати.
Сестра загиблого Марина розповіла, що Ігор Крисоватий був дуже життєрадісною людиною, любив життя і все, що його оточувало, був хорошим спортсменом. Зустрічався з дівчиною, мріяв з нею одружитися. Рідні відмовляли його йти до війська, але він твердо вирішив захищати свою державу. 

Спогади про Ігоря:

- Ще маленьким хлопчиком Ігор часто полюбляв заходити в гості до мене, ми ж сусіди, - пригадує тітка Оксана. - Одного разу я захворіла та не пішла на роботу. Займалась господарством, на кухні. В той час прибіг Ігор, йому тоді було 5-6 років. Побачив мене і сказав - «Коли матиму дружину, буду робити по господарству все сам!»

Згодом, Ігор Крисоватий навчався у Бабинській ЗОШ І-ІІ ступенів. Вчитель фізичної культури Микола Михайлович Тирон пригадує, що Ігор зарекомендував себе з хорошої сторони та поділився своїми спогадами про хлопця.

- Я навчав Ігоря до 9 класу. Він був надзвичайно талановитим та здібним хлопцем. Здібності до спорту помітив одразу. Ігор брав активну участь у змаганнях як шкільного так і районного рівнів. Був справжнім патріотом своєї справи.

Згадуючи про хлопця, вчитель відзначає, що Ігор був надзвичайно турботливим, завжди всім допомагав. Був випадок, коли Микола Михайлович потрапив у лікарню. Ігор разом з класом прийшов його відвідати якраз напередодні змагань з волейболу. Вчитель попросив Ігоря, який був капітаном команди, здобути хоча б друге місце. На що хлопець упевнено відповів: «Все буде добре, не переживайте». Через кілька годин, вже після змагань, капітан команди радісно сказав: «Зайняли І місце. І дуже легко!». Так, Ігор Крисоватий двічі ставав чемпіоном області серед юнаків з волейболу.

- Я завжди підтримував зв’язки з Ігорем і після закінчення школи. Зустрічаючись з мамою Ігоря, завжди низько вклоняюся їй за сина, якого вона виростила справжнім чоловіком, патріотом своєї держави. Це був справжній герой школи, який став Героєм України. Я горджуся своїм учнем – Ігорем Крисоватим. Він назавжди залишиться у моїм серці та в серцях усіх односельчан, - з сумом сказав вчитель фізкультури.

Як пригадує вчителька зарубіжної літератури Бабинської ЗОШ І-ІІ ст. Орися Кейван, Ігорю у спадок від батьків передались велика працелюбність, порядність, відповідальність. Він завжди був готовий прийти на допомогу рідним, сусідам, однокласникам, вчителям.

- У кожної людини свій життєвий шлях, хтось його проходить легко, рівню стрічкою, а хтось тернисто, зате залишає після себе добру пам'ять. Таку пам'ять залишив після себе Ігор Крисоватий. Ігор любив уроки світової літератури. – розповідає Орися Михайлівна. – З великою зацікавленістю слухав мої лекції про письменників. Особливо його приваблювали пригодницькі романи. Дуже важко жити з думкою, що Ігор уже ніколи не переступить поріг рідної школи, свого класу, що я не побачу його усмішки. Ми пам’ятатимемо про тебе, тому що Герої не вмирають…

З 2007 по 2009 роки Ігор продовжив навчання у Карапчівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. Цей період був не найкращим для учнівського та педагогічного колективів, тривала реконструкція шкільного приміщення. Уроки проводилися під шум вантажівок та будівельної техніки, стукіт молотків.


 - Спілкуючись між собою, вони висловлювали жаль, що мало часу навчатимуться у відремонтованій школі. Пам’ятаю репліку Ігоря: «Не прийдеться навчатись в оновленій школі, це не справедливо, правда. Але тут буде здобувати знання хтось інший, саме для них ми монтуємо нові парти», - говорить директор школи Оксана Мамінчук. - Минуло 5 років. У світлих кабінетах за партами сидять інші хлопчики та дівчатка. А Ігоря не стало... Загинув за Щастя. Не тільки за місто у Луганській області, а й за щастя сучасних і прийдешніх поколінь українців. Жити і творити заради когось - і навіть померти за Україну - було девізом його життя.

Передача про Ігора Крисоватого



Файфура Владислав Омелянович

Файфура Владислав Омелянович (нар. 10 жовтня 1982 — пом. 17 червня 2014, Щастя, Луганська область) — старший лейтенант 3 батальйону окремої тактичної групи 80-ї окремої аеромобільної бригади, місто Чернівці).

Закінчив військовий інститут Національного університету «Львівська політехніка». Вчився в школі в Чернівцях. Протягом п'яти років був членом збірної військового інституту з багатоборства. До того, як піти в армію, Владислав Файфура працював у службі охорони.

Загинув у бою з терористами в районі селища Металіст на околицях Луганська. Терористи атакували із засідки колону військових.

Нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (2014, посмертно).

Пелехатий В'ячеслав Максимович

Пелехатий В'ячеслав Максимович (нар. 5 червня 1974 р., село Ярівка, Хотинський район, Чернівецька область — пом. 10 червня 2014 р., Луганська область) — старший прапорщик за контрактом, військовослужбовець 87-го окремого аеромобільного батальйону (військова частина А2582, Чернівці) 80-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ ЗС України.

Родом з села Ярівка Хотинського району Чернівецької області, проживав у військовому містечку в місті Чернівці. 9 червня біля Слов'янська потрапив у пастку — розтяжку на стежці. Був доправлений до Харківського військового шпиталю. Медики боролися за його життя всю ніч, проте о 9-й ранку наступного дня він помер. Тіло загиблого 12 червня військовика доправили літаком до міста Чернівці, де зранку 13 червня відбулась панахида.

Пелехатий В'ячеслав Максимович похований на кладовищі у Годилові. Залишились дружина та двоє неповнолітніх дітей.

Передача про Героя