неділю, 8 листопада 2015 р.

Балабоскін Ігор Васильович


Балабоскін Ігор Васильович (15 березня 1975 року, Володимир-Волинський, Волинська область (мешкав в Чернівцях) - 4 листопада 2015 року станиця Луганська, Луганська область) - молодший лейтенант, військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве).

Був призваний з Волинської області. Проживав в Чернівцях. Загинув під час несення військової служби в смт Станиця Луганська (Луганська область).

Поховання відбулося 8 листопада 2015 року, у Чернівцях на Центральному кладовищі Алеї Слави.

У Героя залишилась дружина Оксана і шестирічний син Микита.




Моренюк Валер'ян Ярославович


Моренюк Валер'ян Ярославович (20 червня 1994 року, село Хлівище, Кіцманський район - 31 серпня 2014 року, Луганськ, аеропорт) - солдат ІІІ Бтгр 80-ої окремої високомобільної десантної бригади.

Як повідомляють журналісти ЧОДТРК Буковина, Валер’ян був надзвичайно талановитим. Займався в художній школі і був переможцем міжнародних конкурсів малюнків.

Проте після закінчення навчання він обрав інший шлях – професійного військового.

Коли розпочалося протистояння на Сході Валер’ян був військовослужбовцем 80-ої окремої аеромобільної бригади. То ж одним із перших відправився в зону АТО. Останні чотири місяці перед смертю разом із іншими бійцями захищав Луганський аеропорт. Загинув 31 серпня 2015 року, прикриваючи відступ своїх побратимів.

Остаточне опізнання за експертизою ДНК відбулось в жовтні 2015 року.

1 листопада 2015 року 20-літнього Героя Валер’яна Моренюка поховали на хлівищенському цвинтарі.



Спогади про Героя в газеті "Вільне життя":

З дитинства Валер’ян Моренюк був мрійником, добрим і веселим юнаком, гарно малював. Успішно навчався в Кіцманській художній школі, за один зі своїх малюнків отримав сертифікат переможця на Міжнародній виставці образотворчого мистецтва в Єгипті. «Я мрію досягти успіху в житті, стати великим художником і успішною людиною, жити в столиці України місті Києві», — написав тоді ще 16-річний Валер’ян Моренюк в останній день у рідній Хлівищенській школі. Після 9 класу він продовжував навчання в художньому училищі, але, змужнівши, вирішив служити в армії за контрактом. Його не злякало те, що саме тоді в Україні розпочиналися неспокійні часи, він прийняв присягу і став десантником.

Коли розпочалась АТО, його 80-ту окрему аеромобільну бригаду відправили на Схід. Валер’ян не розповідав батькам про місце служби. Про те, що син знаходиться в зоні бойових дій, вони дізналися випадково. Хвилювалися, молилися, просили повернутися додому… Та син вибрав долю воїна-захисника, віддавши життя задля порятунку своїх побратимів і в ім’я єдності незалежної України.

— Ми з Валер’яном служили в одній роті, — розповів Артем Синчук, голова «Об’єднання учасників АТО Кіцманського району». — Він був добрим, відповідальним товаришем, умів добиватися поставленої мети, і взагалі — чудовою людиною. Під час того трагічного бою біля Луганського аеропорту я лікувався в Харківському госпіталі. Побратими розповідають, що Валер’ян прикривав відхід наших бійців від російських танків. Його бойову машину обстріляли, а потім було два прямих попадання гармати танка в башту БТР. Він загинув як справжній Герой. Усі, хто з ним служив, сумують за Валер’яном і пам’ятають його подвиг. 

27 червня 2015 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Гаденко Олександр Георгійович

Гаденко Олександр Георгійович (9 червня 1969 року, м. Сторожинець - 7 жовтня 2015 року, м. Сторожинець) - майор Збройних сил України.

Мешканець райцентру Сторожинець Олександр Гаденко був мобілізований у серпні 2014 року, потрапив у танкові війська, після навчання проходив службу в зоні АТО у Луганській області.

У вересні він демобілізувався і 30 вересня став на облік у військкоматі. 7 жовтня він несподівано помер – за словами рідних, чоловікові стало зле під час роботи на городі.

Смерть настала раптово – за попередніми даними обірвався тромб.

Поховали Олександра Гаденка 9 жовтня 2015 року.

Інформація, отримана від дружини загиблого Галини:

"Олександр Гаденко закінчив Сторожинецьку ЗОШ І-ІІІ ст. № 2 (теперішня Сторожинецька гімназія). Після закінчення вступив на навчання до Кам’янець-Подільського вищого військово-інженерного командного училища  (КПВВІКУ) ім. маршала інженерних військ В.К.Харченко. Проходив військову службу в Збройних силах в званні майор з 1 серпня 1986 р. по 29 січня 2004 р., з 19 серпня 2014 р. по 30 вересня 2015 р., а з 22 грудня 2014 по 30 вересня 2015 р. приймав участь в бойових діях в антитерористичній операції на території Луганської та Донецької областей, на посаді командира інженерно-саперного взводу механізованого батальйону, позивний «Капкан». Учасник бойових дій.

4 жовтня з великою, довгоочікуваною  радістю родина зустріла Олександра із зони АТО, а 7 його не стало…  Не витримало серце всього пережитого. Раптово і несподівано Бог забрав його до себе – мабуть, і на Небі потрібні мужні воїни, щоб захищати  Райську Оселю від злих ворожих підступів. Тільки 46 років Господь відміряв йому. Ще б жити і жити.    

 
З  усіх куточків України приїхали  бойові побратими,  щоб провести в останню путь свого командира, який для них був «настоящий Батя», завдяки якому за весь час перебування в зоні АТО, а це 9,5 місяців, не було жодного «200».
Бути військовим, було його покликання з дитинства. І як тільки його, офіцера запасу, покликали стати на захист рідної Батьківщини, він не роздумуючи взяв в руки зброю і подався на передову, де з честю виконав свій обов’язок перед Вітчизною, відзначився бойовими подвигами, заслужив повагу у бойових побратимів.

Він з презирством ставився до тих людей, які ухиляються від мобілізації, офіцерів,  які зраджують присязі  служити на вірність України, які бояться стати на захист державного суверенітету та територіальної цілісності України, тієї землі, де ти народився, де твоє коріння, сенс твого життя.



Олександр дуже любив свою сім'ю, мріяв про  народження сина,  але народились  дві донечки,  які з гордістю говорять, що вони завжди були впевнені, що знаходяться біля мужнього і рідного плеча, завжди готового вислухати, порадити, допомогти. А коли у 2012 році народився внучок він був самий щасливий дідусь на світі, який мріяв, щоб внучок продовжив його справу, захисника Вітчизни.
У Олександра Георгійовича  залишились: старенька мати, дружина, діти і малесенький внучок".

Копачук Віталій Петрович

Копачук Віталій Петрович (30 квітня 1979 року, село Новий Вовчинець Глибоцького району - 27 вересня 2015 року поблизу села Михайлівка Луганської області) - солдат, кулеметник 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве).

Мобілізований у липні 2015 року. Спершу пройшов 45 днів підготовки на Яворівському полігоні, а згодом служив на Луганщині. До війни працював різноробочим.

Загинув 27/28 вересня 2015 року в селі Михайлівка (Луганська область). За попередніми даними, підірвався на міні.

Похований в рідному селі. Залишилося двоє дітей, 2001-го та 2003-го років народження.




Горбачова Анастасія "Лисиця"

Горбачова Анастасія "Лисиця"(16 березня 1983 року, Чернівці - 8-9 серпня 2015 року, Маріуполь, Донецька область) - розвідниця, парамедик Добровольчого українського корпусу "Правий сектор". Померла від кульового поранення.

Анастасія Горбачова народилася в багатодітній родині. Батько рано помер. Мати віддала сімох дітей в інтернат. Після закінчення школи Анастасія працювала санітаркою і продавцем на базарі. Останні кілька років разом зі старшою сестрою Людмилою доглядала тяжкохвору матір. Вона померла незадовго до війни.



Спогади подруги Олени Білозерської:



Загинула Настя Горбачова, наша подруга "Ліса".
Безбашенно смілива розвідниця, яка всю осінь і зиму щодня гуляла по ворожих мінних полях, як по паркету. Проста і добра душа.
Незважаючи на вроджену хворобу серця, висока й худа Ліса відзначалася нежіночою витривалістю. З вантажем 25-30 кг спокійно ходила десятки кілометрів. Вона вміла ХОДИТИ - безцінна і взагалі найголовніша якість фронтового розвідника. Була спортсменкою, зокрема, займалася біатлоном, завдяки цьому вміла дуже швидко і влучно стріляти. Однак у снайпери не пішла - через бурхливий темперамент, стала стрільцем-парамедиком.
Ззаду на касці вона носила лисячий хвіст. Одного разу цей хвіст порятував кілька життів. Наша розвідгрупа пішла на вихід, а забрати їх звідти мали армійці з бехою, на яку, крім них, посадили також двох правосєків, одним з яких була Ліса. Водій бехи наплутав і з'явився у полі зору розвідників не там і не тоді, як було домовлено. Розвідники, ясна річ, прийняли наших армійців за "сепарів", і командир групи мало не розніс цю беху з гранатомета. В останній момент, за долі секунди до пострілу, він побачив у одного з бійців на касці рудий хвіст...
Ліса пережила дві контузії. Перша - восени накрило "градами" на Водяному, друга - взимку під ДАП, під час атаки на нашу базу, коли мене викинуло вибухом і порвало зв'язки на нозі, їй поламало ребра і вдруге контузило.
У Насті була важка доля. Її батько рано помер, багатодітна мати жила у злиднях і змушена була віддати дітей у інтернат, звідки забирала їх на вихідні. Ставши дорослою, Настя працювала санітаркою, потім продавцем на ринку, останні роки ще й доглядала тяжко хвору матір. Незадовго до війни мама померла, Настя дуже тяжко пережила її смерть. Якби не це, розповідала вона, навряд чи пішла б воювати.
На фронті Ліса зустріла своє кохання, створила сім'ю, чекала дитину... На перших місяцях вагітності ще ходила у розвідку на зайняту супротивником територію. Вона була безбашенна абсолютно, взагалі нічого не боялася, не дбала і про власне здоров'я. Не раз казала, що помре молодою і це її не засмучує. Однак вірила, що переживе війну, не раз мріяла, як ми всі після війни зустрінемось у будиночку високо в Карпатах, у якому їй дозволяв зупинятися під час тривалих гірських прогулянок, якщо не помиляюся, колишній тренер...
А вийшло так, що не зустрінемось.
Спочивай з миром, сестро.

На момент смерті жінка перебувала на сьомому місяці вагітності: на війні "Лисиця" зустріла свою любов - 33-річного мешканця Києва. На перших місяцях вагітності Горбачова ще служила в ДУК ПС, а останнім часом почала займатися волонтерством. Разом зі своїм чоловіком "Лисиця" орендувала невеликий приватний будинок у селищі Рибальське під Маріуполем, де і була знайдена застреленою.

Спогади, записані журналістами газети "Погляд":

 Один з її побратимів Андрій Тімофєєв, який полишив викладацьку діяльність і добровольцем подався на Схід, розповідав:

«Є чимало буковинців на передовій. Ось Ліса (позивий) вже п’ять місяців в АТО. Молода дівчина родом з Чернівців. Поїхала на передову медиком, але згодом опинилась у розвідці. Після чергового бою в аеропорту її важко поранило: контузило, пошматувало осколками. Серце дівчини не витримало та зупинилось. Проте в Дніпропетровському шпиталі її зуміли врятувати. Там вона зустріла свого уже нинішнього чоловіка – Шведа, котрий також відходив після зупинки серця та важкої контузії. Вони закохалися! Це найгарніша пара на фронті. Це люди, котрі цілуються під обстрілом, разом ідуть у бій і знищують московських загарбників. Крім цього, дівчина має гарне почуття гумору. Вона раніше збирала фольклор. І постійні, хоч і специфічні, жарти неабияк піднімали настрій. Прикметною особливістю дівчини є лисячий хвіст на шоломі. Власне, тому й позивний у неї Ліса. Він одного разу врятував їй життя. Якось водій БТРа їхав у напрямку нашої засідки без розпізнавальних знаків, Швед уже навів на них «муху», але випадково побачив лисячий хвіст. Звісно, водій отримав добрячого прочухана, але всі залишились живими. Хоча про смерть тут всі говорять. І чернівчанці як медику доводилось «по шматках» збирати хлопців в аеропорту. Втратили багато друзів».

Наразі відомо, що Анастасія Горбачова зростала у багатодітній сім’ї. Одна з її рідних сестер – Людмила – проживає із чоловіком Юрієм в селі Горошівці Заставнівського району Чернівецької області.

Як розповіла «Погляду» Тетяна Кирилюк, секретар сільської ради с. Горошівці, родина Горбачових відносно нещодавно в їхньому селі, немає і 10 літ. У придбаній хатині проживала мати Броніслава Горбачова, вона на люди не виходила, оскільки була паралізованою (померла влітку 2013 року). Із нею жила Людмила і десь-колись навідувалася у гості Анастасія. Останній раз сельчани бачили її навесні, коли вона приїжджала у відпустку до сестри.

Ірина Макаровська, керівник відділу волонтерської служби добровольчого українського корпусу «Правий сектор»: 

Настя Горбачова – це подруга Ліса (у кожного є своє псевдо). Вона приїхала до нас на батальйон десь у середині осені. Ми домовилися, що краще їй в госпітальєри піти, тобто у медики. Недовго вона там пробула, на бойові трохи виїжджала, а потім у розвідку подалася, і з ними уже була постійно. У розвідроті вона була санінструктором, тобто санітаркою. Хороша дівчинка. Те, що кажуть, що вона загинула вагітною – це неправда. Деталі загибелі Анастасії невідомі, зараз триває слідство. Хай там як, вона – боєць, загинула воїном. Запам’ятала її веселою, високою, рудоволосою дівчиною. Хорошою, доброю.
На базі, де вона жила (під Маріуполем, в Широкіному), у понеділок було прощання з бійцями, з її друзямии, з салютом військовим. А ввечері у вівторок її тіло доправили в Чернівці.
Я зараз з військкоматами матиму справу, гадаю, дуже довго. Щоби довести, що Анастасія Горбачова таки була нашим бійцем, учасником бойових дій, яка тривалий час провела на Пісках, це під Донецьким аеропортом. Річ у тім, що вона не через військкомат пішла служити, а в Добровольчий український корпус «Правий сектор», а ми, на жаль, досі не маємо статусу офіційного батальйону. Тож необхідно довести, що вона боєць, бо, по-перше, це матеріальна частина (держава має виплатити родині кошти), по-друге, це справа принципу. Анастасію мають офіційно визнати бійцем. Це людина, яка захищадла свою країну, свою землю. Вона ж не просто так туди пішла і постійно виходила на бойові завдання, завжди була «в обоймі».
І ще, велике-велике дякую усім людям, які нам допомагли зібрати кошти на транспортування тіла Анастасії Горбачової у Чернівці та влаштування похорону. Якісь кошти із міськради видали. Нам допомогло усе місто.

Масікевич Василь Євгенович

Масікевич Василь Євгенович (17 вересня 1975 року с. Репужинці, Заставнівський район - 15 серпня 2015 року в районі міста Попасна, Луганська область) - солдат-вогнеметник у  81- й аеромобільній  бригаді.

29 січня 2015 року був призваний як рядовий в смт. Старичі Яворівського району Львівської області. Після навчання служив вогнеметником  у  81- й аеромобільній  бригаді. Військовий загинув 15 серпня на території Донецької області, в районі Авдіївки-Попасної.

22 серпня Героя поховали у рідному селі Репуженці.

ВІДЕО поховання





У бійця залишилися мати та сестра, троє неповнолітніх дітей.

Ротар Іван Петрович

Ротар Іван Петрович (13 січня 1972 року село Коновка Кельменецького району - 26 серпня у секторі «М», Донецька область) - сержант протитанкової батареї протитанкового батальйону 40-ї окремої артилерійської бригади.

14 лютого 2015 року був мобілізований Кельменецько-Сокирянським об’єднаним військовим комісаріатом.  Після проходження військових навчань на Рівненському полігоні  передислокований  у зону АТО в Маріуполь  на посаду  номера гарматної обслуги. Служив у  протитанкової батареї протитанкового батальйону 40-ї окремої артилерійської бригади. Військовий загинув 26 серпня у секторі «М».

Інформація з сайту Книга пам'яті: "загинув 26 серпня 2015 р. від смертельного поранення внаслідок обстрілу з РСЗВ «Град» під селом Прохорівка (Волноваський район) Донецької області".

 28 серпня його поховали у рідному селі Коновка Кельменецького району. У бійця залишилися батьки, брати і сестри.

Паламарюк Василь Орестович

Паламарюк Василь Орестович (25 березня 1981 року у селі Чорногузи Вижницького району - 22 вересня 2015 року у військовому госпіталі Харкова) - рядовий Збройних сил України.

Василь Паламарюк народився у багатодітній родині, де виростало семеро дітей. Василь був найменшим. Після закінчення Вижницької ЗОШ І- ІІІ ст. ім.Ю.Федьковича служив у лавах Української Армії міста Кременчука, у прикордонних військах.  Про це повідомляється на сайті Вижницької РДА.

Коли повернувся додому пішов здобувати професію столяра в училищі Чернівців. Чотири роки працював за цією спеціальністю у Вижницькій райлікарні, відтак був приватним підприємцем. У 2007-му році одружився.

4 вересня 2014 року згідно із Законом України про часткову мобілізацію Василь був призваний на службу до Збройних сил України. Однак 22 вересня 2015 року у військовому госпіталі Харкова зупинилося серце воїна, котрий стояв на захисті цілісності і єдності України у східних областях держави –на Донеччинні.

Церемонія прощання відбулася у сільській церкві Різдва Пресвятої Богородиці. Василя Паламарюка поховали на сільському кладовищі.



Вдома у героя залишилися батьки, дружина Тетяна та двоє маленьких дітей: син Володимир та донька Аделіна.

Запара Геннадій Віталійович

Запара Геннадій Віталійович (24 жовтня 1972 року народження, місто Красний Лиман Донецької області - 18-19 жовтня 2014 року місто Щастя Донецької області)— молодший сержант Збройних сил України, 24-а окрема механізована бригада.

У 1991 році одружився та переїхав на проживання у село Іспас Вижницького району.

12 червня 2014 року був призваний служити до лав Збройних Сил України.



19 жовтня 2014 року загинув при виконанні бойового завдання поблизу міста Щастя, певний час вважався зниклим безвісти.

Вдома лишилися батьки, брат, дружина Світлана, дочки Каріна та Кароліна.

31 жовтня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

21 травня 2015 року родині загиблого було вручено орден.

- Геннадій Запара — мій тато, - розповіла донька героя АТО Каріна. - Він загинув 19 жовтня під Смілим. БМП підірвалося і 18 квітня ми його похоронили його. Для мене дуже дорога ця нагорода. Вона підтверджує, що мій тато герой, воював за Україну. Шкода, що він особисто не отримав цю нагороду. Але нагорода буде нашою сімейною реліквією.