Буравчиков Олексій Юрійович

Олексій Юрійович Буравчиков (25 травня 1975 року, місто Чернівці - 29 серпня 2014 року, Іловайськ, Донецька область) - командир міномета у батальйоні спеціального призначення «Донбас». Загинув 29 серпня під Іловайськом.

Вчився Олексій в ЗОШ №1, вищу освіту здобув у Буковинській державній фінансовій академії, служив у Збройних Силах України, працював на фабриці «Візерунок».

Олексій Буравчиков у липні минулого року добровольцем пішов захищати Україну. 29 серпня разом з іншими бійцями батальйону "Донбас" потрапив в Іловайський котел. Протягом цього часу батьки розшукували сина, проходили ряд експертиз.

Залишились дружина, батьки та сестра.

Поховали Героя 21 лютого 2015 року в Чернівцях на Центральному кладовищі на Алеї Слави.

Друзі згадують про Олексія як про дуже чуйну та добру людину.

Про Олексія Буравчикова від родини:

Тебя уж нет, а мы не верим ,
В душе у нас Ты навсегда
И боль свою ,от той потери,
Не залечить нам никогда ...

ПІСНЯ В ПАМ'ЯТЬ ПРО ЗАГИБЛИХ ГЕРОЇВ

Олексій Юрійович Буравчиков (25 травня 1975 р.- 29 серпня 2014 р.  Іловайськ Донецької обл.) Командир мінометного розрахунку в батальйоні спеціального призначення « Донбас». Позивним « Медведь».

Вчився в ЗОШ № 1. Вищу освіту здобув в Буковинській фінансовій академії. Працював фінансистом  на підприємствах . Служив у рядах Збройних сил України.

Олексій Буравчиков в липні 2014 р. добровільно пішов захищати Україну. 29 серпня разом з іншими бійцями батальйону «Донбас» потрапив в Іловайський котел. Протягом цього часу батьки не полишали надію на повернення сина . Та пошук дав позитивний результат. Тільки після другого аналізу ДНК розвіялись сподівання на повернення люблячого сина.

 Спогади побратимів:

В нашій пам'яті Олексій (позивний Медвідь) залишиться тихою та спокійною людиною, яка вміла находити порозуміння з друзями та навколишніми, жити в мирі і злагоді.

Не дивлячись на те, що у нього була  любляча дружина, він все одно залишався люблячим сином і братом. 

Спогади друзів: 

Друзі  згадують про Олексія як справжнього друга, прекрасну людину, з якою можна було ділити радість і горе.Олексій з дитинства захоплювався філателією та нумізматикою. Його хобі була археологія, багато читав, захоплювався історією нашого краю.

 Спогади сестри:

Мій брат був чуйним, уважним, мудрим чоловіком. Його підтримку я відчувала завжди.

Загинув Олексій під Іловайськом 29 серпня 2014 року. Був похований в Дніпропетровське,
як невідомий солдат.

 Перепоховали його 21 лютого 2015 року в Чернівцях на Алеї Слави.

На поховання провести в останню путь вірного та відважного бійця приїхали його побратими з батальйону «Донбас», хоча про це дізналися ввечері, за добу до похорон.

 До могили Олексія приходять рідні, близькі, небайдужі, згадуючи Героя.

Наприкінці квітня 2015 року в Чернівцях висадили Алею Слави в пам'ять про Героїв АТО. Висаджено було 36 дубів, один з яких  в пам'ять про Олексія Буравчикова.

Трепко Владислав Віталійович

Владислав Віталійович Трепко (6 червня 1986 року, Чернівці - 12 лютого 2015 року поблизу Дебальцевого, Донецька область) - лікар-інтерн, працював хірургом в медчастині в зоні АТО. Лікар загинув в ніч на 12 лютого під час чергового обстрілу, коли намагався надати допомогу пораненому.

Народився у сім'ї вчителів - Трепко Віталія Володимировича та Трепко-Немцевої Ніни Миколаївни. Закінчив 28 школу, потім навчався в Буковинському медичному університеті. На час АТО проходив інтернатуру хірургічного відділення Чернівецької обласної лікарні, звідки і поїхав на Схід. Там пробув більше 200 днів. Врятував сотні життів.

У Владислава в Чернівцях залишились батьки.

Інтерв'ю Влада Трепко перед черговою поїздкою на Схід:

Владислав Трепко встиг завітати до своєї рідної школи, де розповів про будні на фронті та навчив надавати першу медичну допомогу учнів.

В жовтня 2014 року Владислав передав світлини з фронту місцевому виданню.

Спогади колеги: https://www.youtube.com/watch?v=VOFIDqlZ6bU
- Він мав золоте серце і золоті руки.

Спогади:

- Владу лишалося місяць-півтора до демобілізації, - розповіла Тетяна Рибак. - Під час останньої розмови по телефону він говорив, щоб ми тут трималися і що все буде добре.

"Душа плаче за такими, як він, - зізнається дівчина. - Влад був надзвичайно добрим і дуже веселим. Часто в університеті казав: "Розслабтеся, все буде нормально". Він дуже любив свою сім’ю і часто говорив про батьків і братів".

"Влада знав особисто, мій однокурсник, хірург, - написав на своїй сторінці в соцмережі однокурсник Віталій Смандич. - Він хотів продовжити навчання та іти далі життєвим шляхом. Вічна пам'ять...".

Відео прощання з Героєм

Спогад одногрупниці Валентини Хромюк (Буковинський медичний університет, медичний факультет №2, "Лікувальна справа", група 21)

"Перший курс, перший навчальний день , перша пара та перше знайомство з Владом.

Як зараз пам’ятаю - пара з «Анатомії  людини» на вул. Ризькій і вся група в перший день отримала першу двійку тому, що не думала про те, що в перший день будуть опитувати.

Зараз це навіть приємно згадувати, але в той момент рівню обурення не було меж. Влад закінчивши медичне училище, був готовий відповідати на задану тему, але сказав, що не готовий в знак солідарності з групою. І ми всі дружно пішли перездавати ту двійку.

Також згадується, як кумедно в нього завжди стояла медична шапочка, чи не бажання іти на пару з воєнки чи хімію...
Згадуються ті швидкі перекуси та маккава під час перерви, а далі треба бігти на іншу пару...

Я знала Влада з чудовим почуттям гумору, світлим і добрим хлопцем. Поряд з яким ставало тепліше навіть при морозі в мінус 20. На нього можна було покластись в будь-якій ситуації.

Влад міг сказати: «Валюша та все буде добре» - і потім складна ситуація дійсно легко вирішувалась. «Валюша» - так називав мене тільки Влад.

Мене завжди дивувало його вміння залишатись спокійним та витриманим в ситуації, коли вся група вже тремтіла від страху перед важким екзаменом. Дівчата в групі називали його Владік…

Я ніколи не бачила його злим чи агресивним…

Для мене Влад назавжди залишиться справжнім Чоловіком, другом, одногрупником, захисником України, гідним Лікарем та людиною, чий образ має стати прикладом для усіх нас!

Герої не вмирають!"

Руснак Дмитро Григорійович

Дмитро Григорійович Руснак (1993 рік, Чернівці - 9 лютого 2015 року, поблизу села Світличне Нижнянської селищної ради Попаснянський район Луганської області) - танкіст 24-ї окремої механізованої бригади (Яворів). Загинув близько 20-ї години під час артилерійського обстрілу 34-го блокпосту поблизу села Світличне Нижнянської селищної ради (Попаснянський район Луганська область).

Закінчив Чернівецький спортивно-військовий ліцей. У 2012 році пішов на строкову армійську службу, служив у Дніпропетровську. З початком АТО продовжив службу за контрактом.

Дмитро — напівсирота. Його мати давно померла, батько вдруге одружений.

Про Дмитра в наступному сюжеті:

Спогади:

Після закінчення 11 класу, Дмитро пішов служити за контрактом. А згодом — і на війну. Влітку хлопець лежав у госпіталі, бо був контужений. "Тоді до всіх поранених приходили родичі, а Дмитро був сам, - згадує В. Мільовська, класний керівник Дмитра. - Над ліжком у себе він повісив карту України. В одному з інтерв’ю журналістам Дмитро сказав: "Так, у мене нікого нема, але над моїм ліжком - Україна".

В руках у класного керівника — характеристика Дмитра Руснака, а також альбом з фотографіями випускників 2012 року.

- Дмитро був добрим, хоча мав якусь образу, що можливо недолюбили. Бо без мами тяжко жити на світі, - каже Віоріка Мільовська. - Він був дуже здібний, але оскільки за ним ніхто особливо не дивився, то оцінки мав посередні. Був широкоплечий і дуже гарний хлопець. Нерідко міг утекти на стадіон, пограти в футбол. Там він був перший. Можливо, саме такі і йдуть на війну. Бо відмінник десь може й сховається ззаду, боїться, а він не боявся, він завжди такий був. Як іти, то йти, як гуртом, то гуртом.

- Дмитро був дуже товариський і старанний у навчанні, - пригадує перша вчителька Дмитра Ганна Мацьопа. - З задоволенням приймав участь в різних заходах. Не боявся фізичної роботи. Нерідко просився помити підлогу, щоби потім залишитися в кабінеті і годинку-другу погратися в комп’ютері.

Однокласники Дмитра навчаються в різних містах України. Всі вони планують приїхати в Чернівці на прощання з товаришем.

"Те, що було вчора, вже в минулому. Що буде завтра? Невідомо, чи те завтра наступить. Тому живу сьогоднішнім днем", - любив говорити Дмитро, - розповіла однокласниця Дмитра Руснака Любов Голетіані. - Він жив одним днем, був дуже позитивним. До всіх невдач ставився з посмішкою. На заняттях він завжди піднімав нам настрій. Міг і пару зірвати, бо весь час любив розповідати анекдоти.

Дмитра поховали на Годилівському кладовищі на Алеї Слави серед полеглих побратимів 15 лютого.

Відео прощання з Героєм