До участі в АТО Юрій Мізунський працював на приватному підприємстві, де зварював арматурні сітки для будівництва. Співав у церковному хорі.
Загинув у бою з терористами в районі селища Металіст на околицях Луганська. Терористи атакували із засідки колону військових.
Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (2014, посмертно).
Залишились мати і батько.
Спогади про загиблого Героя
- Юра був цікавою дитиною, доброю людиною, - розповідає про сина Іван Іванович. - Закінчив радіотехнікум, згодом – університет. Займався боротьбою, захоплювався молодіжним брейком. Поки навчався, до армії не брали…
Взагалі батько, ніби відчуваючи щось недобре, навіть у мирний час тривожився, аби Юрія не призвали до війська.
…Отримав повістку до військкомату в квітні. Додому не повернувся – одразу залишили, як і всіх, на території колишнього 300-го полку.
Напередодні Юра, ніби прощаючись з минулим, продав комп’ютер і навернувся душею до Бога. Облаштував удома своєрідну капличку, яку рідні тепер дбайливо доглядають і трепетно бережуть.
…Коли батько поїхав його провідати, Юра похизувався військовим квитком. Серце стиснулося – там було написано, що син прийняв Присягу ще рік тому. Іван Іванович вимагав у військкоматі пояснення, що все це означає. Там пообіцяли залишити Юру при штабі. Сказали, що на Схід його не братимуть – мовляв, він же автомата в руках ніколи не тримав. Попри те, далі були навчання у Сторожинці та останнє побачення з рідними – на Пасху. Відпустили на 2-3 дні, та їхати довелося усього через добу – наказали з’явитися «по тривозі». Повезли до Луганська. В тих краях разом з побратимами Юра охороняв блокпости.
…Вбили сина 17 червня, за іронією долі, під Щастям. Батько не в змозі розповідати детально, ба й сам мало що знає: хлопці їхали в БТРі і натрапили на засідку. Двоє Юриних товаришів згоріли, а він, рятуючись, вистрибнув з бойової машини. Ворожі кулі прошили ноги і голову…
Батько з жахом згадує мить, коли до родини надійшла тривожна звістка про трагедію. Обурюється, що військовий комісар не одразу сказав про те, що Юри більше немає. Хоч як сподівався Іван Іванович на диво – його не сталося, і за тим, як видавали у військовій частині документи, зрозумів, що втратив свою єдину надію на щасливу старість.
Він відкривав домовину – впізнавав сина. Він його бачив і щасливий вже з того, що того спекотного червня, коли Буковина вперше прийняла «вантаж-200», поховав не когось чужого…
А люди казали, що Юра живий. Що був два місяці в полоні у сепаратистів. Дехто й зараз так говорить, особливо у рідному селі Івана Івановича – Чунькові, що на Заставнівщині. Такі припущення найбільше крають серця батьків – вони б усе віддали, лиш би це було правдою. Бо ж не за Божими законами матері й батькові ховати власну дитину… Але – на превеликий жаль і страшне нещастя – надії на повернення сина живим вони більше не мають.
Передача про Героя
Спогади про загиблого Героя
- Юра був цікавою дитиною, доброю людиною, - розповідає про сина Іван Іванович. - Закінчив радіотехнікум, згодом – університет. Займався боротьбою, захоплювався молодіжним брейком. Поки навчався, до армії не брали…
Взагалі батько, ніби відчуваючи щось недобре, навіть у мирний час тривожився, аби Юрія не призвали до війська.
…Отримав повістку до військкомату в квітні. Додому не повернувся – одразу залишили, як і всіх, на території колишнього 300-го полку.
Напередодні Юра, ніби прощаючись з минулим, продав комп’ютер і навернувся душею до Бога. Облаштував удома своєрідну капличку, яку рідні тепер дбайливо доглядають і трепетно бережуть.
…Коли батько поїхав його провідати, Юра похизувався військовим квитком. Серце стиснулося – там було написано, що син прийняв Присягу ще рік тому. Іван Іванович вимагав у військкоматі пояснення, що все це означає. Там пообіцяли залишити Юру при штабі. Сказали, що на Схід його не братимуть – мовляв, він же автомата в руках ніколи не тримав. Попри те, далі були навчання у Сторожинці та останнє побачення з рідними – на Пасху. Відпустили на 2-3 дні, та їхати довелося усього через добу – наказали з’явитися «по тривозі». Повезли до Луганська. В тих краях разом з побратимами Юра охороняв блокпости.
…Вбили сина 17 червня, за іронією долі, під Щастям. Батько не в змозі розповідати детально, ба й сам мало що знає: хлопці їхали в БТРі і натрапили на засідку. Двоє Юриних товаришів згоріли, а він, рятуючись, вистрибнув з бойової машини. Ворожі кулі прошили ноги і голову…
Батько з жахом згадує мить, коли до родини надійшла тривожна звістка про трагедію. Обурюється, що військовий комісар не одразу сказав про те, що Юри більше немає. Хоч як сподівався Іван Іванович на диво – його не сталося, і за тим, як видавали у військовій частині документи, зрозумів, що втратив свою єдину надію на щасливу старість.
Він відкривав домовину – впізнавав сина. Він його бачив і щасливий вже з того, що того спекотного червня, коли Буковина вперше прийняла «вантаж-200», поховав не когось чужого…
А люди казали, що Юра живий. Що був два місяці в полоні у сепаратистів. Дехто й зараз так говорить, особливо у рідному селі Івана Івановича – Чунькові, що на Заставнівщині. Такі припущення найбільше крають серця батьків – вони б усе віддали, лиш би це було правдою. Бо ж не за Божими законами матері й батькові ховати власну дитину… Але – на превеликий жаль і страшне нещастя – надії на повернення сина живим вони більше не мають.
Передача про Героя
Немає коментарів:
Дописати коментар