Албулеса Олексій

Албулеса Олексій (1973 (1970?) року народження, село Маршинці Новоселицький район - 25 квітня 2015 року, Львівський військовий шпиталь) - замкомвзоду. Оперативне командування «Захід» оприлюднило причину смерті військовослужбовця.

За його інформацією, Олексій Албулеса, 1970 року народження, був госпіталізований 23 березня, тобто через п’ять днів після прибуття на полігон. Військовослужбовець прибув до лікарні з діагнозом: бронхіальна астма, інфекційно-алергічна форма, персистуючий перебіг важкого ступеня, фаза загострення.

Того ж дня з Рівненського військового госпіталю військового перевели у Військово-медичний клінічний центр Західного регіону у Львові.

25 квітня 2015 року там була зафіксована смерть буковинця. Причина смерті: рецидивуюча недостатність лівого шлуночка, набряк легенів, тромбоемболія легеневої артерії.

За фактом смерті призначено спеціальне розслідування.

Як повідомляє Молодий буковинець, брат Олексія каже, що той до останнього не зізнавався рідним, що погано почувається, а розповів про хворобу вже перед самою смертю. Рідні розповідають, що в Олексія була бронхіальна астма.

Підтверджують інформацію про астму й у військовому комісаріаті. Там кажуть, що цю хворобу виявити складно, якщо людина сама про неї не заявить.

– Я нещодавно говорив із головою Новоселицької військово-лікарської комісії. Він сказав, що пам’ятає цього чоловіка, – говорить обласний військовий комісар Віталій Чурай. – При проходженні медичної комісії скарг на стан здоров’я той не заявляв. У нього була можливість не призиватись, бо мав двох хворих дітей. Та він сам захотів служити. Кажуть, що в нього була астма. Цю хворобу лікареві важко виявити, якщо хворий сам про неї не скаже. А чоловік не говорив, що хворіє. Тому можемо припустити, що він був мобілізований уже з хворобою.

Начальник відділу забезпечення Новоселицького районного військового комісаріату Валентин Безрядін, який їхав за тілом Олексія до Львова, теж каже, що у свідоцтві про вказана смерть причина смерті: двостороннє запалення легенів. Однак остаточний висновок щодо причини смерті буде після проведення судово-медичної експертизи.

Головний лікар Новоселицької районної лікарні Валерій Калараш розповів, що чоловік був здоровим і продемонстрував нам медичну карту Олексія, в якій  є тільки один запис - про укушені рвані рани ока, коли його покусав пес у 2004 році.

Голова лікарсько-військової комісії Новоселицького районного військкомату Василь Сухораб повідомив, що відповідно до наказу, Олексій був оглянутий всіма лікарями і був визнаний лікасько-військовою комісією придатним до служби, причому без обмежень. Також він розповів, що  Олексій сам хотів йти до війська. Про це повідомляє сайт 0372.ua.

Олексій Албулеса в 1987 у віці 14 років став чемпіоном України по дзю-до та майстром спорту, проходив строкову службу в ВДВ. Мобілізований 17 березня 2015 року та якраз закінчував підготовку на полігоні в Рівному в якості замкомвзводу.

У загиблого залишилось двоє дітей.

28 квітня Олексія Албулесу поховали в рідному селі (фото і відео з сайту 0372.ua)

Колотило Олександр Ілліч

Колотило Олександр Ілліч (27 лютого 1979 р., с. Банилів, Чернівецька область - орієнтовно 14 липня 2014 р., м. Лутугине, Луганська область) - старший сержант 2-ї гаубичної батареї 1-го батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Збройних Сил України. 13 липня 2014-го від нього був дзвінок додому — приблизно в районі бази Орєхово біля Луганська, повідомив, що вирушив із загоном на завдання, ще один дзвінок увечері того ж дня, повідомив, що по них стріляють з «градів» і живими вони напевно не повернуться. Є певні дані, що автомобіль з військовими горів, але був час урятуватися. Вважався зниклим безвісти. 24 березня 2015 року на сайті Чернівецької ОДА розміщена інформація про те, що Олександра Колотила визнано загиблим.

8 вересня 2014 року — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Олександра Колотила поховали на сільському кладовищі 28 березня 2015 року. Того дня вказаний орден було вручено дружині загиблого Героя Олесі.

У Олександра залишилась дружина і двоє дочок 2003 та 2006 року народження.

Під час похорону місцеві мешканці на колінах проводжали Героя в останню путь.

Спогади (з сайту Вижнцької РДА)

"Олександр Колотило один з перших, хто пішов на Схід обороняти нашу державу від ворога. Відтак пройшов довгий шлях в зоні АТО визволяючи Красний Лиман, Слов’янськ, Сіверськ та інші населені пункти. Олександр загинув під Луганськом. Ідентифікувати тіло вояка змогли не відразу. Рідні Олександра розшукували його, а потім чекали на результати ДНК-експертизи. Лише зараз вони врешті змогли поховати бійця на батьківщині. У вояка залишилася дружина та двоє доньок. Рідні, близькі, знайомі згадують Олександра як турботливого батька, люблячого сина та хорошого брата, надзвичайно скромного та водночас відважного молодого чоловіка, котрий не задумуючись став на захист України заради щасливого майбутнього своїх дітей та всіх нас."

Буравчиков Олексій Юрійович

Олексій Юрійович Буравчиков (25 травня 1975 року, місто Чернівці - 29 серпня 2014 року, Іловайськ, Донецька область) - командир міномета у батальйоні спеціального призначення «Донбас». Загинув 29 серпня під Іловайськом.

Вчився Олексій в ЗОШ №1, вищу освіту здобув у Буковинській державній фінансовій академії, служив у Збройних Силах України, працював на фабриці «Візерунок».

Олексій Буравчиков у липні минулого року добровольцем пішов захищати Україну. 29 серпня разом з іншими бійцями батальйону "Донбас" потрапив в Іловайський котел. Протягом цього часу батьки розшукували сина, проходили ряд експертиз.

Залишились дружина, батьки та сестра.

Поховали Героя 21 лютого 2015 року в Чернівцях на Центральному кладовищі на Алеї Слави.

Друзі згадують про Олексія як про дуже чуйну та добру людину.

Про Олексія Буравчикова від родини:

Тебя уж нет, а мы не верим ,
В душе у нас Ты навсегда
И боль свою ,от той потери,
Не залечить нам никогда ...

ПІСНЯ В ПАМ'ЯТЬ ПРО ЗАГИБЛИХ ГЕРОЇВ

Олексій Юрійович Буравчиков (25 травня 1975 р.- 29 серпня 2014 р.  Іловайськ Донецької обл.) Командир мінометного розрахунку в батальйоні спеціального призначення « Донбас». Позивним « Медведь».

Вчився в ЗОШ № 1. Вищу освіту здобув в Буковинській фінансовій академії. Працював фінансистом  на підприємствах . Служив у рядах Збройних сил України.

Олексій Буравчиков в липні 2014 р. добровільно пішов захищати Україну. 29 серпня разом з іншими бійцями батальйону «Донбас» потрапив в Іловайський котел. Протягом цього часу батьки не полишали надію на повернення сина . Та пошук дав позитивний результат. Тільки після другого аналізу ДНК розвіялись сподівання на повернення люблячого сина.

 Спогади побратимів:

В нашій пам'яті Олексій (позивний Медвідь) залишиться тихою та спокійною людиною, яка вміла находити порозуміння з друзями та навколишніми, жити в мирі і злагоді.

Не дивлячись на те, що у нього була  любляча дружина, він все одно залишався люблячим сином і братом. 

Спогади друзів: 

Друзі  згадують про Олексія як справжнього друга, прекрасну людину, з якою можна було ділити радість і горе.Олексій з дитинства захоплювався філателією та нумізматикою. Його хобі була археологія, багато читав, захоплювався історією нашого краю.

 Спогади сестри:

Мій брат був чуйним, уважним, мудрим чоловіком. Його підтримку я відчувала завжди.

Загинув Олексій під Іловайськом 29 серпня 2014 року. Був похований в Дніпропетровське,
як невідомий солдат.

 Перепоховали його 21 лютого 2015 року в Чернівцях на Алеї Слави.

На поховання провести в останню путь вірного та відважного бійця приїхали його побратими з батальйону «Донбас», хоча про це дізналися ввечері, за добу до похорон.

 До могили Олексія приходять рідні, близькі, небайдужі, згадуючи Героя.

Наприкінці квітня 2015 року в Чернівцях висадили Алею Слави в пам'ять про Героїв АТО. Висаджено було 36 дубів, один з яких  в пам'ять про Олексія Буравчикова.

Трепко Владислав Віталійович

Владислав Віталійович Трепко (6 червня 1986 року, Чернівці - 12 лютого 2015 року поблизу Дебальцевого, Донецька область) - лікар-інтерн, працював хірургом в медчастині в зоні АТО. Лікар загинув в ніч на 12 лютого під час чергового обстрілу, коли намагався надати допомогу пораненому.

Народився у сім'ї вчителів - Трепко Віталія Володимировича та Трепко-Немцевої Ніни Миколаївни. Закінчив 28 школу, потім навчався в Буковинському медичному університеті. На час АТО проходив інтернатуру хірургічного відділення Чернівецької обласної лікарні, звідки і поїхав на Схід. Там пробув більше 200 днів. Врятував сотні життів.

У Владислава в Чернівцях залишились батьки.

Інтерв'ю Влада Трепко перед черговою поїздкою на Схід:

Владислав Трепко встиг завітати до своєї рідної школи, де розповів про будні на фронті та навчив надавати першу медичну допомогу учнів.

В жовтня 2014 року Владислав передав світлини з фронту місцевому виданню.

Спогади колеги: https://www.youtube.com/watch?v=VOFIDqlZ6bU
- Він мав золоте серце і золоті руки.

Спогади:

- Владу лишалося місяць-півтора до демобілізації, - розповіла Тетяна Рибак. - Під час останньої розмови по телефону він говорив, щоб ми тут трималися і що все буде добре.

"Душа плаче за такими, як він, - зізнається дівчина. - Влад був надзвичайно добрим і дуже веселим. Часто в університеті казав: "Розслабтеся, все буде нормально". Він дуже любив свою сім’ю і часто говорив про батьків і братів".

"Влада знав особисто, мій однокурсник, хірург, - написав на своїй сторінці в соцмережі однокурсник Віталій Смандич. - Він хотів продовжити навчання та іти далі життєвим шляхом. Вічна пам'ять...".

Відео прощання з Героєм

Спогад одногрупниці Валентини Хромюк (Буковинський медичний університет, медичний факультет №2, "Лікувальна справа", група 21)

"Перший курс, перший навчальний день , перша пара та перше знайомство з Владом.

Як зараз пам’ятаю - пара з «Анатомії  людини» на вул. Ризькій і вся група в перший день отримала першу двійку тому, що не думала про те, що в перший день будуть опитувати.

Зараз це навіть приємно згадувати, але в той момент рівню обурення не було меж. Влад закінчивши медичне училище, був готовий відповідати на задану тему, але сказав, що не готовий в знак солідарності з групою. І ми всі дружно пішли перездавати ту двійку.

Також згадується, як кумедно в нього завжди стояла медична шапочка, чи не бажання іти на пару з воєнки чи хімію...
Згадуються ті швидкі перекуси та маккава під час перерви, а далі треба бігти на іншу пару...

Я знала Влада з чудовим почуттям гумору, світлим і добрим хлопцем. Поряд з яким ставало тепліше навіть при морозі в мінус 20. На нього можна було покластись в будь-якій ситуації.

Влад міг сказати: «Валюша та все буде добре» - і потім складна ситуація дійсно легко вирішувалась. «Валюша» - так називав мене тільки Влад.

Мене завжди дивувало його вміння залишатись спокійним та витриманим в ситуації, коли вся група вже тремтіла від страху перед важким екзаменом. Дівчата в групі називали його Владік…

Я ніколи не бачила його злим чи агресивним…

Для мене Влад назавжди залишиться справжнім Чоловіком, другом, одногрупником, захисником України, гідним Лікарем та людиною, чий образ має стати прикладом для усіх нас!

Герої не вмирають!"

Руснак Дмитро Григорійович

Дмитро Григорійович Руснак (1993 рік, Чернівці - 9 лютого 2015 року, поблизу села Світличне Нижнянської селищної ради Попаснянський район Луганської області) - танкіст 24-ї окремої механізованої бригади (Яворів). Загинув близько 20-ї години під час артилерійського обстрілу 34-го блокпосту поблизу села Світличне Нижнянської селищної ради (Попаснянський район Луганська область).

Закінчив Чернівецький спортивно-військовий ліцей. У 2012 році пішов на строкову армійську службу, служив у Дніпропетровську. З початком АТО продовжив службу за контрактом.

Дмитро — напівсирота. Його мати давно померла, батько вдруге одружений.

Про Дмитра в наступному сюжеті:

Спогади:

Після закінчення 11 класу, Дмитро пішов служити за контрактом. А згодом — і на війну. Влітку хлопець лежав у госпіталі, бо був контужений. "Тоді до всіх поранених приходили родичі, а Дмитро був сам, - згадує В. Мільовська, класний керівник Дмитра. - Над ліжком у себе він повісив карту України. В одному з інтерв’ю журналістам Дмитро сказав: "Так, у мене нікого нема, але над моїм ліжком - Україна".

В руках у класного керівника — характеристика Дмитра Руснака, а також альбом з фотографіями випускників 2012 року.

- Дмитро був добрим, хоча мав якусь образу, що можливо недолюбили. Бо без мами тяжко жити на світі, - каже Віоріка Мільовська. - Він був дуже здібний, але оскільки за ним ніхто особливо не дивився, то оцінки мав посередні. Був широкоплечий і дуже гарний хлопець. Нерідко міг утекти на стадіон, пограти в футбол. Там він був перший. Можливо, саме такі і йдуть на війну. Бо відмінник десь може й сховається ззаду, боїться, а він не боявся, він завжди такий був. Як іти, то йти, як гуртом, то гуртом.

- Дмитро був дуже товариський і старанний у навчанні, - пригадує перша вчителька Дмитра Ганна Мацьопа. - З задоволенням приймав участь в різних заходах. Не боявся фізичної роботи. Нерідко просився помити підлогу, щоби потім залишитися в кабінеті і годинку-другу погратися в комп’ютері.

Однокласники Дмитра навчаються в різних містах України. Всі вони планують приїхати в Чернівці на прощання з товаришем.

"Те, що було вчора, вже в минулому. Що буде завтра? Невідомо, чи те завтра наступить. Тому живу сьогоднішнім днем", - любив говорити Дмитро, - розповіла однокласниця Дмитра Руснака Любов Голетіані. - Він жив одним днем, був дуже позитивним. До всіх невдач ставився з посмішкою. На заняттях він завжди піднімав нам настрій. Міг і пару зірвати, бо весь час любив розповідати анекдоти.

Дмитра поховали на Годилівському кладовищі на Алеї Слави серед полеглих побратимів 15 лютого.

Відео прощання з Героєм

Гарбуз Олександр Валентинович

Олександр Валентинович Гарбуз (1987 року народження, село Путрине Кельменецький район - 22 січня 2015 року, Донецька область (уточнюється) - військовослужбовець 25-ї окремої Дніпропетровської повітрянодесантної бригади Сухопутних військ Збройних сил України, в/ч А1126 (Гвардійське). Загинув у районі аеропорту Донецька. 27 січня волонтери «Офіцерського корпусу» (Алла «Чонгар») вивезли з Авдіївки тіла 12 загиблих воїнів 25-й бригади, які загинули 22 січня.

У Олександра залишились дружина та троє діток. Був наймолодшим сином в родині (залишились два старших брати). Мешкав в селі Анадоли Хотинського району, де й був похований 1 лютого 2015 року.

Відео з похорон http://www.0372.ua/news/727616

Спогади:

"Він був дуже доброзичливою, щирою людиною. Займався домашнім господарством, – розповіла працівниця сільради. – Його донечці – лише два рочки. Ще двоє маленьких синів проживають з першою дружиною у Чернівцях. Олександр пішов добровольцем із першою хвилею мобілізації ще у березні минулого року. Казав, що треба захищати Україну і свою родину. Часто приїжджав додому. Остнній раз був торік у грудні, заходив до сільради".

"Як розповіла дружина, останній телефонний дзвінок від Саші надійшов 18 січня, а потім він замовк. До сільради надійшло підтвердження, що він загинув", - каже працівниця сільради.

"Наш голова сільради Володимир Ткач їде на швидкій до Дніпропетровська за нашим героєм. Коли беруть в АТО, то нікого не питають, а привезти немає кому. Поховають Олександра в нашому селі. Громада зібрала гроші. ми вже купили все необхідне. Коли йогопривезуть і коли ховатимуть – ми ще не знаємо. Може, в суботу або неділю", - додала жінка

«Олександр одним з перших прийшов добровольцем до військомату ще під час першої хвилі мобілізації у березні 2014 року. Спочатку служив у зенітно-ракетному полку у Білій Церкві, але дуже просився на передову. І в грудні 2014 року його перевели у 25-ту Дніпропетровську аеромобільну бригаду Сухопутних військ Збройних сил України. Загинув 22 січня під Авдіївкою Донецької області під час обстрілу, отримавши смертельне поранення. Загинув як герой - Герой з великої літери - при виконанні бойового завдання»,- розповів комісар Хотинського районного військового комісаріату Ігор Шевчук.

Спогади:

Як згадує директор Анадольського навчально-виховного комплексу, що на Хотинщині, Ганна Іванська, загиблий буковинський військовослужбовець Олександр Гарбуз народився у селі Путрино Кельменецького району, куди переїхала його мати Зінаїда після одруження.

«Почав навчання Олександр Гарбуз у Путринецькій початковій школі, а закінчив середню школу у селі Лівинці Кельменецького району. Середню спеціальну освіту здобув у Кельменецькому професійно-технічному училищі за спеціальністю «кухар», – продовжує Ганна Іванська. – Опісля був призваний до лав Збройних сил – проходив службу у Мукачевому Закарпатської області. Потім рік навчався у Чернівецькому національному університеті ім. Ю.Федьковича на економічному факультеті, проте через хворобу бабусі Ганни, що проживала в Анадолах, онук разом із дружиною потурбувався про стареньку та переїхав до неї і доглядав аж до смерті».

У військовослужбовця залишилось троє дітей: двоє синів – 6-річний Михайлик та 4-річний Романчик та маленька донечка Софійка, якій всього 2 роки.

«Відгукнувся добровольцем під час першої хвилі мобілізації, – розповідає секретар Анадольської сільської ради Олена Максимчук. – Коли Олександр взяв повістку то не вагався, мовляв, «хто ж як не я піде захищати моїх дітей, нашу землю?».

Розмова з матір'ю Зінаїдою Гарбуз (БукІнфо, спілкувався Максим Козменко)

Україна має своїх героїв. Мужніх, сильних, завзятих, люблячих, відданих. Вони стоять на захисті рідної землі, на захисті своїх дітей, батьків, на захисті нашого майбутнього. Вони герої. Але Україна сьогодні втрачає своїх героїв.

Син Зінаїди Гарбуз Олександр був героєм. Коли почалася перша мобілізація, ще невідома, ще несмертельна, він прийняв виклик і подався до армії. Полишивши рідну домівку на Хотинщині, майже рік поруч з братами по зброї він бився за українську землю. Без нарікань і без зволікань. Хоча нарікати було на що. В розмові з кореспондентом БукІнфо Зінаїда Гарбуз розповіла, що за тиждень після мобілізації Сашко вже просив купити йому одежу, взуття, бронежилет.

Зв’язок із сином Зінаїда Василівна втратила 17 січня. Офіційно про його загибель сповістили 22 січня. Олександру Гарбузу було 27 років. У нього залишилися троє дітей.

- Зінаїдо Василівно, розкажіть, де проходив службу Ваш син?

Коли його мобілізували, то спершу відправили у Білу Церкву. У так звану «учебку». Але не дивлячись на це, казав, що вже відправляли «туди, де найгірше». Потім його прикріпили до 72-ої бригади.

- А ким був по спеціальності?

Сашко був шофером. Возив боєприпаси на передову. Щоправда їздив не лише на звичайних автомобілях, але й на спеціальних військових. Як саме називається, не скажу. Щось схоже до БМП чи БТР. Казав, що дуже широка машина.

- Що Олександр розповідав про побут у війську?

Вже за тиждень служби він зателефонував і попросив грошей на форму. Я спитала, хіба їм не видали в частині? Відповів, що видали, але форма розлізлася. Він її пробував зашивати. Але то вже не одежа була. І так почалося.


- Тобто на той момент виявилося, що солдатам потрібна не лише форма?

Спершу хлопці спали на голих пружинах на ліжках. Пізніше люди почали приносити їм матраци, якусь постіль. Але тоді цього не було. І Саша простудився сильно. Казав, що три доби навіть чай не міг пити.

- А до командування зверталися щодо таких умов?

Звернувся. А йому сказали, що ви йдете як спецназ і ви повинні спати на сирій землі.

- Мабуть думали, що то не солдати, а роботи.

Мабуть. Тоді я почала висилати йому гроші. І він лікувався за власний рахунок. Допомогу медичну дали вже згодом.

- А як харчувалися?

Годували паршиво. Інколи навіть не було, що їсти. Доходило до того, що люди приносили хлопцям поїсти. Він сам повар за освітою і розумів, що просто нема з чого готувати здорову їжу. Одного разу зголоднілий пішов обідати. Взяв свою порцію і почав їсти. Каже, горну, горну ложкою в тарілці, відминаю лушпиння з буряка, картоплі. Але ложка за ложкою з’їв і її. Тобто поварі змушені були робити борщ не з картоплі й буряка, а з лушпиння! Або було таке, що дали кістку їсти. Саша тоді чи не вперше запротестував і сказав, що на кістці самі воюйте. Після цього йому кісток не давали.

- З такими наїдками не повоюєш.

Я, коли його побачила, сказала, синку як же ж ти схуд! А він відповів, мамо, Ви би бачили тих хлопців, яким батьки не дають грошей і сумки не передають. Я ще не худий… Наприкінці травня був поранений. Але про це я вже дізналася після його смерті. Він не признавався. Зачепило боки, мав тріщину в ребрі.

- Ви часто спілкувалися з Олександром, так?

В основному через «Скайп». Але одного разу я поїхала до нього. Провели разом дві доби. Пригадую, як їхали на старому-старому «ЗіЛу». Грузовик навантажений боєприпасами. Тоді дорогою почувся легенький стук. Я спершу й не придала цьому уваги, такий він тихий був. Лице в сина тоді змінилося повністю, він зблід. І головою вертів на всі боки так швидко, що я навіть не можу повторити. Ми проїхали ще метрів зо двісті і він зупинився. Обдивився у дзеркалах навколо, вийшов з кабіни, поправив брезент. А потім знову всівся в крісло і сказав: «Мамо, тут не хвилини, а секунди». Боєприпаси він же возив на передову… До речі, цього старенького «ЗіЛа» теж довелося за свої гроші ремонтувати. Я йому тоді казала, що я тебе і годую, і одягаю, та ще й машину ремонтую.

- Бронежилет, каску теж купували?

Аякже. Ми на все це висилали гроші.

- А що ж армія давала?

Не можу сказати. Якось він батька попросив вислати йому посилку з продуктами. Тато сказав, що вже завтра вишле. Тоді Сашко попросив, щоб він ще й хліба вислав. Тато спитав, як же так, у вас там навіть хліба нема? А Саша відповів, тату, навіть не питайте, просто передайте хліба.

- Не хотів всього розповідати, що там коїлося, так?

Сашко не нарікав на армію. Просто вона не підготовлена в нас. В одній з останніх розмов батько запитував Сашка, з чим він воює? Син відповідав, з начищеним автоматом і сотнею патронів. Проти «градів», артилерії, мінометів.

- І це майже рік триває війна.

Останнього разу, коли я зателефонувала йому, 17 січня, чула, які там запеклі бої йшли.

- Тобто Ви чули по телефону?

Так, я все те чула. Я з ним не говорила. Він просто нажав кнопку відповіді і все. Після цього дзвінка я ще і ще набирала його. Але вже відповіді не було. Офіційно повідомляють, що Олександр загинув 22 січня. Проте від 17-го вже зв’язку не було.

- А де він був тоді?

Спершу його направили в Донецький аеропорт. Але загинув він під Авдіївкою. Були дуже жорстокі бої. Він витягав з поля бою товариша. Однак він теж загинув і його тижнем раніше поховали. Сашко не мав при собі документів, тому його впізнали пізніше. Волонтери допомогли в цьому.

- Волонтери навіть в цьому допомогли.

Так, саме вони за фотографіями його впізнали. До речі, берців на Сашкові не було. Знайшли його босим і лицем до землі.

- А руки були зв’язані?

Ні. На опізнання їздив батько. Казав, що тіло було зверху чистим. Проте права рука була зашита від осколків і в районі нирок була рана. Осколок залетів під бронежилет. І була рана від пострілу на шиї. Мабуть контрольний постріл робили, добивали.

- В голові не вкладається.


Важко таке казати, але того дня були настільки запеклі бої, що навіть не було кому поранених з поля бою забирати. Син намагався врятуватися, відповзти. Ті, хто знайшли його, казали, що в руках була земля.

- Пані Зінаїдо, скажіть, будь ласка, документи на отримання статусу учасника бойових дій вже відіслали до Києва?

Зараз не можу сказати. Знаю, що на сесії Хотинської районної адміністрації в перших числах будуть давати Олександрові нагороду посмертно.

- Коли призивали, він не думав втекти чи відмовитися від участі в боях на Сході?

Ні, він не відмовився. Проте, коли його призвали в березні, то записали як добровольця. Він збирався у квітні летіти до брата в Америку. Сказали йому, відслужиш 30-45 днів, тоді й полетиш. А тут вийшло так, що заміни не було. Всі стали дуже хитрими, синочків не дають. А ті, хто першими пішли, хіба не діти? Чи лиш тим першим потрібна Україна, а іншим вже не потрібна?

- Розкажіть, яким був Сашко?

Дуже веселим був. Хорошим, роботящим. Я навіть не знаю, чи мав він ворогів колись... Не вистачає його. Залишилося троє діток без батька.

- Пані Зінаїдо, дякую за розмову. Ваш син – герой України. Ми маємо ним пишатися.

Зінаїда Гарбуз – мужня жінка. Вона поховала наймолодшого сина. Та сліз з очей не випускає. Наплакалась вже. Сьогодні їй важко змиритися із втратою своєї кровинки. Але вона буде постійно бачити синочка, дивлячись та трійко його дітей. Сашко подарував своїй матері двох внуків та малесеньку внученьку. Олександр Гарбуз загинув у боротьбі за їхнє майбутнє.

Петихачний Леонід Михайлович

Леонід Петихачний (16 лютого 1978 року народження, Чернівці - орієнтовно 29 серпня 2014 року, с. Червоносільське, Амвросіївського району Донецької області) - боєць 3-ого батальйону спеціального призначення військової частини 3027 (батальйон "Донбас"). Зник під час подій у серпні 2014 року під Іловайськом.

Леонід закінчив 5 школу. Має дві вищі освіти - закінчив історичний факультет ЧНУ, а потім і юридичний. Був адвокатом Спілки адвокатів України.

Леонід Петихачний майже десять років пропрацював на різних посадах юридичного напрямку на підприємстві в сфері газопостачання, в 2012 році звільнився. Леонід пішов добровольцем до батальйону “Донбас”. Коли в червні 2014 року почалось загострення протистояння на Сході, почав ініціювати процес передачі техніки “Газу України” на потреби АТО. Йому обіцяли справу якнайшвидше вирішити, машини передати. Машини так і не передали. 

25 січня 2015 року згідно результатів ДНК-експертизи було остаточно визнано, що Леонід Петихачний загинув в Іловайському котлі.

У Леоніда Петихачного залишилось троє неповнолітніх діток.

Спогад дружини Валентини

Леонід Петихачний. Усміхнений Герой  

На всіх світлинах він з усмішкою на вустах. Рідні та близькі розповідають, що у Леоніда Петихачного сміх був такий заразний, що можна було сміятись з того, як Льоня сміється. Усміхнене обличчя Леоніда підтвердження не тільки того, що в нього було чудове почуття гумору, а й величезної доброти серце. 

Леонід Петихачний народився  в Чернівцях. Дитинство провів на Бульварі, де мав багато друзів, з частиною з яких дружив до останніх днів. Вони називали Льоню «Шалений», бо той був дуже активним, емоційним, нестримним. Дев’ять класів  закінчив в ЗОШ №22, а середню освіту здобув у СШ№ 5. У них там бук дуже дружний клас. Потім навчався на історичному факультеті на стаціонарі. Заочно закінчив юридичний факультет. Одружився. Разом з дружиною дали життя двом діткам – хлопчику Олексію і дівчинці Катерині.  В Леоніда була друга сім’я, де в шлюбі з Валентиною.  народилась його копія, яку Герой обожнював  – Олександра. 

Працював Леонід більше десяти років в чернівецькій філії ДП «Газ України». В 2012 році його скоротили. Напередодні він отримав ліцензію адвоката і почав займатись адвокатською діяльністю. Уникав кримінальних справ. Бо не міг захищати там, де насправді злочинці, навіть якщо будуть платити великі гроші. Він дуже емоційний, добрий і чутливий.  Тому працював здебільшого з цивільними справами. 

Він був чесним, справедливим, порядним. Не терпів пересудів, несправедливості, лицемірства.  Після майдану ці відчуття загострились. Тому не міг бути осторонь подій, які відбувались в Києві наприкінці осені 2014 року. Після розгону Майдану Леонід почав їздити в Київ. Переважно там стояв ночами, коли ставало менше людей.  Як не було такої змоги, то всю допомогу родина передавала через волонтерів на Київ. Одразу після розстрілу Майдану Льоня, незважаючи на зламану ногу, поїхав на Майдан. Бо бути вдома в такий час для нього було нестерпним та неприпустимим.

Так само Герой вирішив й після вторгнення російських агресорів на територію України. Коли в березні 2014 року захищати Батьківщину пішов юний син друзів сім’ї Петихачних Ростик, Льоня сказав Валентині: «Дитина пішла, а як я дома можу сидіти?».

 У травні 2014 року він вирішив стати добровольцем. 

- Він був одержимий Донбасом, - пригадує Валентина. –  В травні він вже виріши іти. Просто чекав, коли я піду у відпустку, щоб було кому з Сашкою постійно бути. В кінці червня ми були в Києві, він сказав, що йому треба з кимось зустрітись, а насправді поїхав і записався в батальйон «Донбас». 

- Коли мене питаються, коли хочуть дорікнути як я його пустила. Мене це не ображає вже. Я тільки кажу – ви не ображайте і не принижуйте його. Як можна не пустити чоловіка?  

Вже 1 липня подзвонили з батальйону, що 4 липня з речами вже треба бути в Києві. 3 липня Льоня виїхав з дому.  Були спершу Нові Петрівці під Києвом, а згодом і «бойове хрещення» в Артемівську,  загибель в Іловайську. У нього була штурмова рота, яка йшла першою.  

З дружиною зідзвонювався, списувався щодня. Валентина зберігає ці переписки. Вона пригадує, як передавала передачі, його улюблені цукерки – пташине молоко та чорнослив у шоколаді. 

- Він дуже любив готувати, - розповідає Валентина. -  Навіть шукав в інтернеті рецепти і виготовлював якісь страви. Часто вдома нас тішив своїми кулінарними здобутками. Побратими з «Донбасу» розповідали, що коли гриміли Гради, навіть коли було дуже важко на фронті, Льоню можна було побачити, як він готує щось смачненьке. 

Та, незважаючи на таку любов до готування їжі, за час перебування в АТО, Льоня схуд майже на 30 кілограм. 

- Я все просила, аби він вислав хоч якусь фотографію. І от 28 серпня він вислав ту фотографію, - каже Валентина.

Того ж дня, 28 серпня 2014 року, відбулось криваве зіткнення з російською армією під Іловайськом. 29 серпня зранку, незважаючи на домовленість постійно дзвонити, Льоня не вийшов на зв'язок. З командування ніхто не подзвонив (по сьогоднішній день).

- Я підтримувала тісні зв’язки з медичною частиною батальйону «Донбас» Юрою, через якого передавали передачі Льоні, - пригадує Валентина. -  Тому я Юрі одразу подзвонила. Він якраз їздив шпиталями, моргами, шукав донбасівців. Але інформації про Льоню не було. 29 серпня викликала няню і поїхала вночі на Київ. Я вирішила, що якщо батальйон буде виходити з котла, то може Льоня бути поранений. А  я швидше доберусь до Дніпропетровська з Києва, аніж з Чернівців. Постійно була з Юрою на зв’язку, скинула йому фотографії чоловіка. 1 вересня Юра мені подзвонив і сказав, що Льоня загинув. Але почались сумніви, митарства. Дзвонили різні люди, військові, казали, що він в полоні, що живий.

Потім було довгих п’ять місяців митарств, пошуків, експертиз.

29 січня 2015 року Леоніда поховали

- У нас таке життя наповнене було, що таке зараз відчуття, наче ми поспішали жити, - розповідає Валентина. -  Кожні вихідні ми десь їздили, ходили. Влітку - на природу, на пікнік, на море, взимку – в гори. Ви знаєте, незважаючи ні на що, я щаслива жінка, в мене був, в мене є Льоня. 

Трирічна донечка, яка як дві краплі води схожа на Леоніда, Сашунька до цього часу не хоче вірити, що тато загинув. Коли вона дізналась, що тата більше немає і що винен в цьому Путін, вона сказала:  «Я йому зроблю біду. Я йому зроблю боляче. Я знаю карате, мене тато навчив. Я йому зроблю так, що він віддасть нам папочку».  А коли на вулиці темніє, Сашунька дивиться на небо і питає матусі: «А яка татова зірочка?». 

 Спілкувалась з Валентиною Надія Бабинська (Вірна)

P.S.  Митарства з пошуками Леоніда були ускладнені й організацією роботи самого батальйону «Донбас». Незважаючи на те, що ще в червні 2014 року Леонід написав заяву, підписав контракт з батальйоном, він офіційно був оформлений заднім числом, за словами дружини Валентини, тільки від 14 серпня 2014 року.  Тільки після зустрічей з Порошенком, Гройсманом, командуванням Національної Гвардії, дружині вдалось отримати цей документ. Сталось це в листопаді 2014 року через два місяці після Іловайського котла і через 4 місяці після того, як Леонід Петихачний записався добровольцем в батальйон «Донбас».   Тобто на офіційному рівні після Іловайського котла Льоню не шукали. Тільки волонтери допомагали. 

Борець за справедливість

З родиною Петихачних я познайомилась ще восени 2014 року, коли писала матеріал про машини ДП «Газ України». Тоді від посадовців «Нафтогазу» стало відомо, що ініціатором передачі майна на той час реорганізованого підприємства був саме Леонід Петихачний. Він добивався того, аби машини були передані на потреби АТО. Особливо це питання його турбувало після Майдану і з початком військової агресії Росії. Він знав, як юридично це все можна зробити. Леонід всіма силами домагався передачі автівок на фронт.  

- Він мені показував ряди цих машин, які з кожним разом зменшувались, - пригадує Валентнина. 

На жаль, ні те, що Герой АТО ініціював цю благородну справу, ні те, що її було оприлюднено, написано і пишуться десятки журналістських, депутатських запитів, машини й далі не в АТО. І де вони – теж питання.