Тащук Віталій Степанович (6 серпня 1974 року, село Стрілецький Кут Кіцманського району Чернівецької області - 11 липня 2015 року, Харків) - військовослужбовець протитанкового артилерійського дивізіону 26-ї Бердичівської окремої артилерійської бригади. Проживав у м. Київ. Призваний за мобілізацією у лютому 2015 року. Під час служби в зоні АТО почав себе погано почувати, і його одразу відправили до шпиталю міста Артемівськ (Донецька область), звідти наступної доби - до Харківського шпиталю, де він отримував медичну допомогу. Але під час транспортування до Києва Віталій помер.
Останні вісім років проживав у Києві. У лютому його призвали у Київському міському військкомісаріаті. Потім проходив навчання в Львівській області. У травні його відправили у зону АТО. "Лікарі досі не можуть встановити причину смерті. Найвірогідніше - дизентерія. Раніше на здоров'я не скаржився", йдеться в сюжеті ТСН
14 липня 2015 року Віталій Тащук був похований в рідному селі.
Спогади побратимів:
Спогади про загиблого, опубліковані на сайті газети "Вільне життя":
— Ми служили в одній батареї під Солодаром Донецької області, — згадував заступник командира батареї по роботі з особовим складом, старший лейтенант І.Жидик. — Віталік був тихим, добрим, щирим, мав багато друзів. Ми — артилеристи, і в нашій батареї служать хлопці з усіх регіонів. Україна одна — Україна єдина. Бойовий дух в армії високий, але війна є війна. Дуже прикро втратити справжнього друга і побратима. Заступник командира протитанкового артилерійського дивізіону майор О.Петрук: «Ми прийшли, щоб провести в останню дорогу бойового товариша, справжнього патріота Віталія Тащука, щоб віддати йому належну шану як захиснику Вітчизни». Рахіля Калинюк, жителька села Стрілецький Кут: «Сумую з усією родиною, з усією Україною. Бо велика втрата, гинуть українські діти, українські Герої. В нашому селі це другий герой. Перший — це Василь Шумка, який боровся за волю України в УПА. Віталій — борець уже в наш час, він поїхав на Схід, щоб боронити нашу незалежність, захистити рідну маму, рідне село, Україну».
Соловій Микола Іванович (16 лютого 1975 року, село Юрківці Заставнівського району Чернівецької області - 10 липня 2015 року, поблизу Маріуполя, Донецька область) - солдат, механік-водій танку 14-ї окремої механізованої бригади (Володимир-Волинський). Загинув поблизу міста Маріуполь під час перестрілки з ворогом, у ході якої також було важко поранено п'ятьох бійців.
Виріс у багатодітній родині. Проходив строкову службу у танкових військах. Працював у своєму селі на цегляному заводі різноробом.
Як повідомляє ТРК АСС, Микола Соловій отримав повістку у січні, і вже у лютому його направили на навчання до Львова, а потім – до Рівного. Після підготовки чоловік поїхав у зону АТО, а саме до Маріуполя, у складі 14 окремої механізованої бригади. Там він пробув менше місяця. Боєць потрапив у засідку і загинув під час обстрілу.
Віктор Дзьомбак, в.о. заступника обласного комісара по роботі з особовим складом: «Був направлений в склад 14 окремої механізованої бригади, де проходив службу. Особовий склад 14 бригади був направлений у місце виконання завдань, в Донецьку область, у район Маріуполя. Під час бойового завдання даний військовослужбовець потрапив в засідку та загинув, героїчно загинув».
Раїса Дьяконюк, кума загиблого: «Він дуже хотів служити. Він сказав, хто як не я, мусить захищати нашу країну. Я взагалі ним гордилась, тому що такий герой наш».
Іван Соловій, батько загиблого: «Я, послідній раз коли загинув, я в 5 годині ранку з ним говорив. Казав, що б’ють, казав, чи дочекаю до ранку, чи нє. Це були послідні слова».
-Микола Соловій був із багатодітної родини, яка складалася із шести дітей: двох хлопців і чотирьох дівчат, - каже сільський голова Марія СМЕРЕЧАНСЬКА. - Загиблий був п'ятою дитиною. Його батьки працювали у колгоспі, тепер на пенсії. Сам Микола працював у своєму селі на цегляному заводі різноробом. Він був вже давно розлученим, мешкав із батьками. Дружина з двома дітьми (17-річний хлопець та дівчинка) проживає у Чернівцях. Марія Дмитрівна зауважує, що про горе попереджувало чимало зловіщих знаків. І переповідає те, що почула від батьків загиблого: “У день загибелі, 10 липня, о п'ятій ранку Микола телефонував батькові. Казав: “Тату, нас тут так молотять. У нас стріляють, а ми маємо вичікувати. Нам стріляти заборонено. Я, мабуть, не виживу”. Батько почав втішати сина, мовляв, не думай про погане, усе буде добре. Тієї ж ночі тітці Миколи Соловія приснився поганий сон. Матір загиблого напередодні теж помітила зловіcні знаки: вона рвала на городі малину, коли над нею у польоті почали чубитися двоє чорних круків”.
Поховали Миколу Соловія 15 липня 2015 року в рідному селі. У нього залишились батьки та двоє дітей, 17-річний син і донька.
Ситніков Вадим Юрійович (30 листопада 1970 року, Чернівці - 14 липня 2015 року біля села Болотене Станично-Луганського району Луганської області) - солдат, військовослужбовець 234-го окремого інженерно-саперного батальйону «Тиса» (Виноградів) зі складу 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Під час виконання завдань з перевірки надійності мінних укріплень поблизу українсько-російського кордону біля села Болотене (Станично-Луганський район Луганська область) п'ять військовослужбовців підірвалися на вибуховому пристрої з розтяжкою, всі загинули. Серед них був і Вадим Ситніков.
44-річний Вадим Ситніков отримав повістку в лютому цього року, йдеться в сюжеті ТСН.
"Він довго приховував, що проходить комісію. За станом здоров'я він міг і не піти. Але це був його вибір і його рішення, що там його місце, щоб захищати мене та доньку", - розповіла дружина загиблого Ірина Ситнікова. Кілька місяців Вадми проходив навчання в Рівному. Потім у складі роти 128-го гірсько-піхотного батальйону поїхав на Луганщину на заміну іншому підрозділу. "Є люди, яких потрібно стимулювати до того, щоб вони захищали Батьківщину. А є люди, в яких це з молоком матері впитується. Він був одним з тих", - розповів заступник командира роти Іван Лиско.
Про життєвий шлях Вадима Ситнікова написано в газеті Молодий буковинець:
Він працював на підприємстві з виготовлення та продажу блоків із пінопласту, що знаходиться в мікрорайоні Чернівців Садгорі.
Закінчив Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут. Грав у театрі “Ватра”, що діє при Чернівецькому національному університеті імені Ю.Федьковича. В одній із вистав, присвяченій Тарасові Шевченку, Вадим Ситніков зіграв роль самого Кобзаря.
- Пан Вадим приводив до нас свою доньку Наталку, ученицю Чернівецької гімназії №1, - розповідає засновниця театру “Ватра” Ольга КАЛІНІЧЕНКО. - Оскільки Наталочка була ще маленькою, він чекав на неї, щоби забрати додому. Тож сидів на усіх репетиціях. Потім Наталя мені сказала, що її батько колись грав при студії музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської. І що він дуже би хотів також взяти участь у наших виставах. Я погодилася. І відразу зрозуміла, що він створений для ролі Тараса Шевченка. Тож у 2012 році він зіграв Кобзаря.
За словами Ольги Калініченко, Вадим Ситніков дуже любив вірші Тараса Шевченка, багато їх знав напам'ять, часто цитував. Серед улюблених- “Кавказ”, - поема, яку колись на відеокамеру читав вбитий на Майдані Сергій Нігоян (“Борітеся — поборете! Вам Бог помагає!”)
- Пан Вадим був веселим, жартівливим, його любив увесь колектив нашого театру, який в основному складався зі студентів, - продовжує Ольга Калініченко. - Час від часу ми переписувалися з паном Вадимом у соцмережах. Він спочатку був десь на Закарпатті, а потім його несподівано відправили на Луганщину. Кілька днів тому Вадим писав мені: “Війна — це страшно. Нікому вона не потрібна”. Він був справжнім патріотом. Казав, що Батьківщина для нього — понад усе. Здається, він навіть добровольцем пішов. Писав, що сумує за театром, хоче знову брати участь у репетиціях. Запитував, як там наша вистава про Шевченка, хто гратиме роль Кобзаря. Я відповіла, що цю роль тримаю лише для нього...”
Товариш Вадима зі студентських років, чернівецький журналіст Вадим Пелех, пригадує:
- Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут — це друга освіта Вадима Ситнікова. Першу він здобував у Чернівцях. Здається, на історичному факультеті тодішнього ЧДУ. Пригадую, він навчався школі №15 (тепер гімназія №7). Грав у КВН, любив музику, дописував до студентської газети, яку ми видавали... Дружина Вадима працює на біологічному факультеті ЧНУ.
Один з останній записів за кількадень до смерті пісня Вадима можна знайти в мережі Youtube
17 липня Вадима Ситнікова поховали на кладовищі на Алеї Слави.
У нього залишились мати, дружина і неповнолітня донька.
"Знав Вадима особисто. Це мій колега, побратим. Це людина, яка була гідною того, щоб називатись українцем, був патріотом своєї землі, - розповідає військовослужбовець Іван Клочко. - Ми були мобілізовані під час четвертої хвилі мобілізації взимку цього року. Перемістились в зону АТО. Там на одному із завдань трапився цей фатальний випадок, внаслідок чого Вадим загинув.
"Про це важко говорити, але є люди, яких потрібно стимулювати, щоб вони захищали свою Батьківщину. А є люди, в яких є це почуття з молоком матері. Він був одним з таких. Як кажуть, війна забирає найкращих. Він був саме таким, найкращим", - додав Іван Клочко.
"Це була дуже позитивна, хороша і творча людина. Він завжди підтримував усіх, хто потребував його допомоги. Його рідні дівчатка - мама, дружина, донечка - були, мабуть, найвагомішими в його житті. Він завжди говорив: "Ми з Ірусечкою, ми з Наталочкою...". Вони все робили завжди разом", - розповіла подруга дружини загиблого пані Любов.
"Коли почалися страшні події на Майдані, він дуже переживав за це. Він казав, що, якщо буде якась надзвичайна подія, і буде потреба в ньому, він, не задумуючись, піде", - розповіла вона.
"Вадим перебував у зоні АТО два місяці, а загалом був мобілізований п’ять місяців, - каже дружина загиблого Ірина Ситнікова. - Практично кожного дня ми спілкувалися. Остання наша розмова була у понеділок ввечері. Він був у хорошому настрої, жартував... Казав, що все буде добре, залишилося ще небагато, і він повернеться. А наступного вечора мені повідомили, що він загинув...".
