Гарбуз Олександр Валентинович

Олександр Валентинович Гарбуз (1987 року народження, село Путрине Кельменецький район - 22 січня 2015 року, Донецька область (уточнюється) - військовослужбовець 25-ї окремої Дніпропетровської повітрянодесантної бригади Сухопутних військ Збройних сил України, в/ч А1126 (Гвардійське). Загинув у районі аеропорту Донецька. 27 січня волонтери «Офіцерського корпусу» (Алла «Чонгар») вивезли з Авдіївки тіла 12 загиблих воїнів 25-й бригади, які загинули 22 січня.

У Олександра залишились дружина та троє діток. Був наймолодшим сином в родині (залишились два старших брати). Мешкав в селі Анадоли Хотинського району, де й був похований 1 лютого 2015 року.

Відео з похорон http://www.0372.ua/news/727616

Спогади:

"Він був дуже доброзичливою, щирою людиною. Займався домашнім господарством, – розповіла працівниця сільради. – Його донечці – лише два рочки. Ще двоє маленьких синів проживають з першою дружиною у Чернівцях. Олександр пішов добровольцем із першою хвилею мобілізації ще у березні минулого року. Казав, що треба захищати Україну і свою родину. Часто приїжджав додому. Остнній раз був торік у грудні, заходив до сільради".

"Як розповіла дружина, останній телефонний дзвінок від Саші надійшов 18 січня, а потім він замовк. До сільради надійшло підтвердження, що він загинув", - каже працівниця сільради.

"Наш голова сільради Володимир Ткач їде на швидкій до Дніпропетровська за нашим героєм. Коли беруть в АТО, то нікого не питають, а привезти немає кому. Поховають Олександра в нашому селі. Громада зібрала гроші. ми вже купили все необхідне. Коли йогопривезуть і коли ховатимуть – ми ще не знаємо. Може, в суботу або неділю", - додала жінка

«Олександр одним з перших прийшов добровольцем до військомату ще під час першої хвилі мобілізації у березні 2014 року. Спочатку служив у зенітно-ракетному полку у Білій Церкві, але дуже просився на передову. І в грудні 2014 року його перевели у 25-ту Дніпропетровську аеромобільну бригаду Сухопутних військ Збройних сил України. Загинув 22 січня під Авдіївкою Донецької області під час обстрілу, отримавши смертельне поранення. Загинув як герой - Герой з великої літери - при виконанні бойового завдання»,- розповів комісар Хотинського районного військового комісаріату Ігор Шевчук.

Спогади:

Як згадує директор Анадольського навчально-виховного комплексу, що на Хотинщині, Ганна Іванська, загиблий буковинський військовослужбовець Олександр Гарбуз народився у селі Путрино Кельменецького району, куди переїхала його мати Зінаїда після одруження.

«Почав навчання Олександр Гарбуз у Путринецькій початковій школі, а закінчив середню школу у селі Лівинці Кельменецького району. Середню спеціальну освіту здобув у Кельменецькому професійно-технічному училищі за спеціальністю «кухар», – продовжує Ганна Іванська. – Опісля був призваний до лав Збройних сил – проходив службу у Мукачевому Закарпатської області. Потім рік навчався у Чернівецькому національному університеті ім. Ю.Федьковича на економічному факультеті, проте через хворобу бабусі Ганни, що проживала в Анадолах, онук разом із дружиною потурбувався про стареньку та переїхав до неї і доглядав аж до смерті».

У військовослужбовця залишилось троє дітей: двоє синів – 6-річний Михайлик та 4-річний Романчик та маленька донечка Софійка, якій всього 2 роки.

«Відгукнувся добровольцем під час першої хвилі мобілізації, – розповідає секретар Анадольської сільської ради Олена Максимчук. – Коли Олександр взяв повістку то не вагався, мовляв, «хто ж як не я піде захищати моїх дітей, нашу землю?».

Розмова з матір'ю Зінаїдою Гарбуз (БукІнфо, спілкувався Максим Козменко)

Україна має своїх героїв. Мужніх, сильних, завзятих, люблячих, відданих. Вони стоять на захисті рідної землі, на захисті своїх дітей, батьків, на захисті нашого майбутнього. Вони герої. Але Україна сьогодні втрачає своїх героїв.

Син Зінаїди Гарбуз Олександр був героєм. Коли почалася перша мобілізація, ще невідома, ще несмертельна, він прийняв виклик і подався до армії. Полишивши рідну домівку на Хотинщині, майже рік поруч з братами по зброї він бився за українську землю. Без нарікань і без зволікань. Хоча нарікати було на що. В розмові з кореспондентом БукІнфо Зінаїда Гарбуз розповіла, що за тиждень після мобілізації Сашко вже просив купити йому одежу, взуття, бронежилет.

Зв’язок із сином Зінаїда Василівна втратила 17 січня. Офіційно про його загибель сповістили 22 січня. Олександру Гарбузу було 27 років. У нього залишилися троє дітей.

- Зінаїдо Василівно, розкажіть, де проходив службу Ваш син?

Коли його мобілізували, то спершу відправили у Білу Церкву. У так звану «учебку». Але не дивлячись на це, казав, що вже відправляли «туди, де найгірше». Потім його прикріпили до 72-ої бригади.

- А ким був по спеціальності?

Сашко був шофером. Возив боєприпаси на передову. Щоправда їздив не лише на звичайних автомобілях, але й на спеціальних військових. Як саме називається, не скажу. Щось схоже до БМП чи БТР. Казав, що дуже широка машина.

- Що Олександр розповідав про побут у війську?

Вже за тиждень служби він зателефонував і попросив грошей на форму. Я спитала, хіба їм не видали в частині? Відповів, що видали, але форма розлізлася. Він її пробував зашивати. Але то вже не одежа була. І так почалося.


- Тобто на той момент виявилося, що солдатам потрібна не лише форма?

Спершу хлопці спали на голих пружинах на ліжках. Пізніше люди почали приносити їм матраци, якусь постіль. Але тоді цього не було. І Саша простудився сильно. Казав, що три доби навіть чай не міг пити.

- А до командування зверталися щодо таких умов?

Звернувся. А йому сказали, що ви йдете як спецназ і ви повинні спати на сирій землі.

- Мабуть думали, що то не солдати, а роботи.

Мабуть. Тоді я почала висилати йому гроші. І він лікувався за власний рахунок. Допомогу медичну дали вже згодом.

- А як харчувалися?

Годували паршиво. Інколи навіть не було, що їсти. Доходило до того, що люди приносили хлопцям поїсти. Він сам повар за освітою і розумів, що просто нема з чого готувати здорову їжу. Одного разу зголоднілий пішов обідати. Взяв свою порцію і почав їсти. Каже, горну, горну ложкою в тарілці, відминаю лушпиння з буряка, картоплі. Але ложка за ложкою з’їв і її. Тобто поварі змушені були робити борщ не з картоплі й буряка, а з лушпиння! Або було таке, що дали кістку їсти. Саша тоді чи не вперше запротестував і сказав, що на кістці самі воюйте. Після цього йому кісток не давали.

- З такими наїдками не повоюєш.

Я, коли його побачила, сказала, синку як же ж ти схуд! А він відповів, мамо, Ви би бачили тих хлопців, яким батьки не дають грошей і сумки не передають. Я ще не худий… Наприкінці травня був поранений. Але про це я вже дізналася після його смерті. Він не признавався. Зачепило боки, мав тріщину в ребрі.

- Ви часто спілкувалися з Олександром, так?

В основному через «Скайп». Але одного разу я поїхала до нього. Провели разом дві доби. Пригадую, як їхали на старому-старому «ЗіЛу». Грузовик навантажений боєприпасами. Тоді дорогою почувся легенький стук. Я спершу й не придала цьому уваги, такий він тихий був. Лице в сина тоді змінилося повністю, він зблід. І головою вертів на всі боки так швидко, що я навіть не можу повторити. Ми проїхали ще метрів зо двісті і він зупинився. Обдивився у дзеркалах навколо, вийшов з кабіни, поправив брезент. А потім знову всівся в крісло і сказав: «Мамо, тут не хвилини, а секунди». Боєприпаси він же возив на передову… До речі, цього старенького «ЗіЛа» теж довелося за свої гроші ремонтувати. Я йому тоді казала, що я тебе і годую, і одягаю, та ще й машину ремонтую.

- Бронежилет, каску теж купували?

Аякже. Ми на все це висилали гроші.

- А що ж армія давала?

Не можу сказати. Якось він батька попросив вислати йому посилку з продуктами. Тато сказав, що вже завтра вишле. Тоді Сашко попросив, щоб він ще й хліба вислав. Тато спитав, як же так, у вас там навіть хліба нема? А Саша відповів, тату, навіть не питайте, просто передайте хліба.

- Не хотів всього розповідати, що там коїлося, так?

Сашко не нарікав на армію. Просто вона не підготовлена в нас. В одній з останніх розмов батько запитував Сашка, з чим він воює? Син відповідав, з начищеним автоматом і сотнею патронів. Проти «градів», артилерії, мінометів.

- І це майже рік триває війна.

Останнього разу, коли я зателефонувала йому, 17 січня, чула, які там запеклі бої йшли.

- Тобто Ви чули по телефону?

Так, я все те чула. Я з ним не говорила. Він просто нажав кнопку відповіді і все. Після цього дзвінка я ще і ще набирала його. Але вже відповіді не було. Офіційно повідомляють, що Олександр загинув 22 січня. Проте від 17-го вже зв’язку не було.

- А де він був тоді?

Спершу його направили в Донецький аеропорт. Але загинув він під Авдіївкою. Були дуже жорстокі бої. Він витягав з поля бою товариша. Однак він теж загинув і його тижнем раніше поховали. Сашко не мав при собі документів, тому його впізнали пізніше. Волонтери допомогли в цьому.

- Волонтери навіть в цьому допомогли.

Так, саме вони за фотографіями його впізнали. До речі, берців на Сашкові не було. Знайшли його босим і лицем до землі.

- А руки були зв’язані?

Ні. На опізнання їздив батько. Казав, що тіло було зверху чистим. Проте права рука була зашита від осколків і в районі нирок була рана. Осколок залетів під бронежилет. І була рана від пострілу на шиї. Мабуть контрольний постріл робили, добивали.

- В голові не вкладається.


Важко таке казати, але того дня були настільки запеклі бої, що навіть не було кому поранених з поля бою забирати. Син намагався врятуватися, відповзти. Ті, хто знайшли його, казали, що в руках була земля.

- Пані Зінаїдо, скажіть, будь ласка, документи на отримання статусу учасника бойових дій вже відіслали до Києва?

Зараз не можу сказати. Знаю, що на сесії Хотинської районної адміністрації в перших числах будуть давати Олександрові нагороду посмертно.

- Коли призивали, він не думав втекти чи відмовитися від участі в боях на Сході?

Ні, він не відмовився. Проте, коли його призвали в березні, то записали як добровольця. Він збирався у квітні летіти до брата в Америку. Сказали йому, відслужиш 30-45 днів, тоді й полетиш. А тут вийшло так, що заміни не було. Всі стали дуже хитрими, синочків не дають. А ті, хто першими пішли, хіба не діти? Чи лиш тим першим потрібна Україна, а іншим вже не потрібна?

- Розкажіть, яким був Сашко?

Дуже веселим був. Хорошим, роботящим. Я навіть не знаю, чи мав він ворогів колись... Не вистачає його. Залишилося троє діток без батька.

- Пані Зінаїдо, дякую за розмову. Ваш син – герой України. Ми маємо ним пишатися.

Зінаїда Гарбуз – мужня жінка. Вона поховала наймолодшого сина. Та сліз з очей не випускає. Наплакалась вже. Сьогодні їй важко змиритися із втратою своєї кровинки. Але вона буде постійно бачити синочка, дивлячись та трійко його дітей. Сашко подарував своїй матері двох внуків та малесеньку внученьку. Олександр Гарбуз загинув у боротьбі за їхнє майбутнє.

Петихачний Леонід Михайлович

Леонід Петихачний (16 лютого 1978 року народження, Чернівці - орієнтовно 29 серпня 2014 року, с. Червоносільське, Амвросіївського району Донецької області) - боєць 3-ого батальйону спеціального призначення військової частини 3027 (батальйон "Донбас"). Зник під час подій у серпні 2014 року під Іловайськом.

Леонід закінчив 5 школу. Має дві вищі освіти - закінчив історичний факультет ЧНУ, а потім і юридичний. Був адвокатом Спілки адвокатів України.

Леонід Петихачний майже десять років пропрацював на різних посадах юридичного напрямку на підприємстві в сфері газопостачання, в 2012 році звільнився. Леонід пішов добровольцем до батальйону “Донбас”. Коли в червні 2014 року почалось загострення протистояння на Сході, почав ініціювати процес передачі техніки “Газу України” на потреби АТО. Йому обіцяли справу якнайшвидше вирішити, машини передати. Машини так і не передали. 

25 січня 2015 року згідно результатів ДНК-експертизи було остаточно визнано, що Леонід Петихачний загинув в Іловайському котлі.

У Леоніда Петихачного залишилось троє неповнолітніх діток.

Спогад дружини Валентини

Леонід Петихачний. Усміхнений Герой  

На всіх світлинах він з усмішкою на вустах. Рідні та близькі розповідають, що у Леоніда Петихачного сміх був такий заразний, що можна було сміятись з того, як Льоня сміється. Усміхнене обличчя Леоніда підтвердження не тільки того, що в нього було чудове почуття гумору, а й величезної доброти серце. 

Леонід Петихачний народився  в Чернівцях. Дитинство провів на Бульварі, де мав багато друзів, з частиною з яких дружив до останніх днів. Вони називали Льоню «Шалений», бо той був дуже активним, емоційним, нестримним. Дев’ять класів  закінчив в ЗОШ №22, а середню освіту здобув у СШ№ 5. У них там бук дуже дружний клас. Потім навчався на історичному факультеті на стаціонарі. Заочно закінчив юридичний факультет. Одружився. Разом з дружиною дали життя двом діткам – хлопчику Олексію і дівчинці Катерині.  В Леоніда була друга сім’я, де в шлюбі з Валентиною.  народилась його копія, яку Герой обожнював  – Олександра. 

Працював Леонід більше десяти років в чернівецькій філії ДП «Газ України». В 2012 році його скоротили. Напередодні він отримав ліцензію адвоката і почав займатись адвокатською діяльністю. Уникав кримінальних справ. Бо не міг захищати там, де насправді злочинці, навіть якщо будуть платити великі гроші. Він дуже емоційний, добрий і чутливий.  Тому працював здебільшого з цивільними справами. 

Він був чесним, справедливим, порядним. Не терпів пересудів, несправедливості, лицемірства.  Після майдану ці відчуття загострились. Тому не міг бути осторонь подій, які відбувались в Києві наприкінці осені 2014 року. Після розгону Майдану Леонід почав їздити в Київ. Переважно там стояв ночами, коли ставало менше людей.  Як не було такої змоги, то всю допомогу родина передавала через волонтерів на Київ. Одразу після розстрілу Майдану Льоня, незважаючи на зламану ногу, поїхав на Майдан. Бо бути вдома в такий час для нього було нестерпним та неприпустимим.

Так само Герой вирішив й після вторгнення російських агресорів на територію України. Коли в березні 2014 року захищати Батьківщину пішов юний син друзів сім’ї Петихачних Ростик, Льоня сказав Валентині: «Дитина пішла, а як я дома можу сидіти?».

 У травні 2014 року він вирішив стати добровольцем. 

- Він був одержимий Донбасом, - пригадує Валентина. –  В травні він вже виріши іти. Просто чекав, коли я піду у відпустку, щоб було кому з Сашкою постійно бути. В кінці червня ми були в Києві, він сказав, що йому треба з кимось зустрітись, а насправді поїхав і записався в батальйон «Донбас». 

- Коли мене питаються, коли хочуть дорікнути як я його пустила. Мене це не ображає вже. Я тільки кажу – ви не ображайте і не принижуйте його. Як можна не пустити чоловіка?  

Вже 1 липня подзвонили з батальйону, що 4 липня з речами вже треба бути в Києві. 3 липня Льоня виїхав з дому.  Були спершу Нові Петрівці під Києвом, а згодом і «бойове хрещення» в Артемівську,  загибель в Іловайську. У нього була штурмова рота, яка йшла першою.  

З дружиною зідзвонювався, списувався щодня. Валентина зберігає ці переписки. Вона пригадує, як передавала передачі, його улюблені цукерки – пташине молоко та чорнослив у шоколаді. 

- Він дуже любив готувати, - розповідає Валентина. -  Навіть шукав в інтернеті рецепти і виготовлював якісь страви. Часто вдома нас тішив своїми кулінарними здобутками. Побратими з «Донбасу» розповідали, що коли гриміли Гради, навіть коли було дуже важко на фронті, Льоню можна було побачити, як він готує щось смачненьке. 

Та, незважаючи на таку любов до готування їжі, за час перебування в АТО, Льоня схуд майже на 30 кілограм. 

- Я все просила, аби він вислав хоч якусь фотографію. І от 28 серпня він вислав ту фотографію, - каже Валентина.

Того ж дня, 28 серпня 2014 року, відбулось криваве зіткнення з російською армією під Іловайськом. 29 серпня зранку, незважаючи на домовленість постійно дзвонити, Льоня не вийшов на зв'язок. З командування ніхто не подзвонив (по сьогоднішній день).

- Я підтримувала тісні зв’язки з медичною частиною батальйону «Донбас» Юрою, через якого передавали передачі Льоні, - пригадує Валентина. -  Тому я Юрі одразу подзвонила. Він якраз їздив шпиталями, моргами, шукав донбасівців. Але інформації про Льоню не було. 29 серпня викликала няню і поїхала вночі на Київ. Я вирішила, що якщо батальйон буде виходити з котла, то може Льоня бути поранений. А  я швидше доберусь до Дніпропетровська з Києва, аніж з Чернівців. Постійно була з Юрою на зв’язку, скинула йому фотографії чоловіка. 1 вересня Юра мені подзвонив і сказав, що Льоня загинув. Але почались сумніви, митарства. Дзвонили різні люди, військові, казали, що він в полоні, що живий.

Потім було довгих п’ять місяців митарств, пошуків, експертиз.

29 січня 2015 року Леоніда поховали

- У нас таке життя наповнене було, що таке зараз відчуття, наче ми поспішали жити, - розповідає Валентина. -  Кожні вихідні ми десь їздили, ходили. Влітку - на природу, на пікнік, на море, взимку – в гори. Ви знаєте, незважаючи ні на що, я щаслива жінка, в мене був, в мене є Льоня. 

Трирічна донечка, яка як дві краплі води схожа на Леоніда, Сашунька до цього часу не хоче вірити, що тато загинув. Коли вона дізналась, що тата більше немає і що винен в цьому Путін, вона сказала:  «Я йому зроблю біду. Я йому зроблю боляче. Я знаю карате, мене тато навчив. Я йому зроблю так, що він віддасть нам папочку».  А коли на вулиці темніє, Сашунька дивиться на небо і питає матусі: «А яка татова зірочка?». 

 Спілкувалась з Валентиною Надія Бабинська (Вірна)

P.S.  Митарства з пошуками Леоніда були ускладнені й організацією роботи самого батальйону «Донбас». Незважаючи на те, що ще в червні 2014 року Леонід написав заяву, підписав контракт з батальйоном, він офіційно був оформлений заднім числом, за словами дружини Валентини, тільки від 14 серпня 2014 року.  Тільки після зустрічей з Порошенком, Гройсманом, командуванням Національної Гвардії, дружині вдалось отримати цей документ. Сталось це в листопаді 2014 року через два місяці після Іловайського котла і через 4 місяці після того, як Леонід Петихачний записався добровольцем в батальйон «Донбас».   Тобто на офіційному рівні після Іловайського котла Льоню не шукали. Тільки волонтери допомагали. 

Борець за справедливість

З родиною Петихачних я познайомилась ще восени 2014 року, коли писала матеріал про машини ДП «Газ України». Тоді від посадовців «Нафтогазу» стало відомо, що ініціатором передачі майна на той час реорганізованого підприємства був саме Леонід Петихачний. Він добивався того, аби машини були передані на потреби АТО. Особливо це питання його турбувало після Майдану і з початком військової агресії Росії. Він знав, як юридично це все можна зробити. Леонід всіма силами домагався передачі автівок на фронт.  

- Він мені показував ряди цих машин, які з кожним разом зменшувались, - пригадує Валентнина. 

На жаль, ні те, що Герой АТО ініціював цю благородну справу, ні те, що її було оприлюднено, написано і пишуться десятки журналістських, депутатських запитів, машини й далі не в АТО. І де вони – теж питання.  

Кушнір Юрій Іванович

Юрій Іванович Кушнір (1978 року народження село Каплівка Хотинського району - 19 січня 2015 року, Донецьк) - солдат десантник 80-ої аеромобільної бригади. Був в рейдовій штурмовій роті. В ніч на 19 січня під час боїв за Донецький аеропорт був важко поранений. Був евакуйований, однак врятувати життя бійцю не вдалось.

Після строкової служби рік служив в Африці у складі миротворчої місії в Сьєрра-Леоне. Працював телемайстром. Призваний за мобілізацією, з вересня ніс службу в зоні АТО.

Залишилася дружина та 10-річна донька.

23 січня 2015 року Юрія Кушніра поховали на сільському кладовищі в селі Каплівка Хотинського району.

Відео з похорон - https://www.youtube.com/watch?v=8oCvss3ICyQ&feature=youtu.be

Шлюсар Роман Дмитрович

Роман Дмитрович Шлюсар (12 вересня 1983 р., Чернівці - 18 грудня 2014 р., Лисичанськ Луганська область) - волонтер, який віз допомогу військовим, і в ніч на 19 грудня 2014 року підірвався на гранаті. 

Відомо, що за день до трагедії він завантажував разом з волонтерами бус для відправки гуманітарного вантажу на Схід.  Він залишився ночувати з 80-ю аеромобільною бригадою під Лисичанськом, що на Луганщині. Уночі вийшов на блокпост і підірвався на гранаті.

Роман Шлюсар закінчив у Чернівцях школу №27, навчався в Львівській політехниці.

У Романа залишилась дружина і двоє діток.

Альошин Андрій Володимирович

Андрій Володимирович Альошин (11 липня 1978 р.н., Чернівці - (13) 14 липня 2014 року, Луганська область) - старший сержант 1-го батальйону 2-ї гаубичної батареї 80-ї окремої аеромобільної бригади. Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно), указ Президента №708/2014 від 8 вересня 2014 року.

Загинув (13) 14 липня 2014 року в бою під Луганськом. Колона військової техніки потрапила у засідку диверсійної групи на повороті з Лутугине на луганський аеропорт та була обстріляна з протитанкової зброї (Градів). На місці бою залишились сильно обгорілі тіла, які через кілька діб було доставлено до луганського моргу.

Андрія Альошина було призвано ще в першу хвилю мобілізації. Вже в червня 2014 року він відбував службу в зоні АТО, незважаючи на поганий стан здоров'я. 

- Андрій був справжнім патріотом. Як тільки йому прийшла повістка, він одразу ж пішов у військомат, - говорить товариш загиблого Ярослав Березовський. - Про нього можу сказати лише хороше. Із усіх моїх знайомих Андрій був найщирішою людиною. Завжди людям говорив те, що про них думає. За це його поважали і любили.

- Безглуздо він загинув. Їхню колону послали через ворожу територію на підкріплення оборони луганського аеропорту. Без жодного прикриття. Вони стали зручною мішенню для ворога. Цю колону просто розстріляли з "Градів". Чому наше військове керівництво не могло це передбачити?, - додав Ярослав.

Родичі розшукували зниклих десантників з липня 2014 року, а 18 серпня зареєстрований на сайті «Пошук». 

Андрія Альошина поховали на Алеї Слави на Годилівському кладовищі в Чернівцях. 

Відео з похорон Героя

https://www.youtube.com/watch?v=5STNFbhLIKo&list=UUvpTuJQDsjFLpzT_0l2VDQg 

Конопльов Павло Костянтинович

Павло Костянтинович Конопльов (нар. 1984 року - 14 липня 2014 року, Луганська область) - чернівчанин, солдат 1-го батальйону 2-ї гаубичної батареї 80-ї окремої аеромобільної бригади. Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно), Указ Президента №708/2014
від 8 вересня 2014.

Загинув 13 липня 2014 в бою під Луганськом. Колона військової техніки потрапила у засідку диверсійної групи на повороті з Лутугине на луганський аеропорт та була обстріляна з протитанкової зброї. На місці бою залишились сильно обгорілі тіла, які через кілька діб було доставлено до луганського моргу і згодом ідентифіковано.

12 листопада в Чернівцях на території військової частини А 2582 вул. Московської Олімпіади відбулось прощання із загиблим в зоні АТО військовослужбовцем Павлом Конопльовим.

- Щодня ми спілкувались, дзвонив він, казав, щоб йому не телефонувати. На початку липня ми йому посилку відправили, Павло отримав її 12 липня, якраз на своє свято Петра і Павла, - розповідає батько Костянтин Конопльов. – Він такий був задоволений, у передачі були чоботи, куртка, солодощі. Наступного дня, 13 липня, син подзвонив мені і сказав - ми під Слов’янськом, тату, я уже додому не повернусь. Ми під «градами». І все. Секунди і все. О 21:20 розмова припинилась.

Це був дзвінок додому з бази Орєхово біля Луганська. Загін вирушив на завдання до Луганського аеропорту і потрапив у засідку.

- Я був разом з Павлом. Я досі не вірю, що таке трапилось, - говорить сержант Ярослав Верхоляк. – Ми всі думали, що прорвемось. Почалась перестрілка. Деякі хлопці вискочили і я разом з ними. Не бачив більше Павла. Але вірив, що він десь виживе. Ми там були як брат з братом. Як одне ціле.

Також батьки згадують про проблеми, пов'язані з пошуками сина та ідентифікацією тіла.

Вербицький Олексій Романович

Олексій Романович Вербицький (нар. 1967 року - 1 листопада 2014 року, Запорізька область) - молодший сержант 8-го батальйону територіальної оборони Збройних сил України. 

Олексій Вербицький був добровольцем (призваний Чернівецьким МВК 20 червня 2014 року) і загинув у ДТП в Запорізькій області, де нині дислокується чернівецький батальйон. Олексій довгий час працював у Обласному центрі реабілітації дітей водієм, а коли розпочались воєнні дії на сході, він почав перевозити допомогу чернівецькому батальйону.

Деталі смерті (уточнюються): 01.11.2014 р. приблизно о 14:00-14:10 год. під час слідування по маршруту із с. Миронівка – смт. Приазовське Приазовського району Запорізької області автомобіль марки УАЗ через несправність перекинувся та вилетів з проїзної частини. Водій транспортного засобу мол. сержант Вербицький О.Р. під час перекидання вилетів з автомобіля через лобове скло і його придавило автомобілем. У результаті отриманих пошкоджень військовослужбовець помер.

Загиблого у зоні АТО військового поховали на Годилівському кладовищі.

У Олексія Вербицького в Чернівцях залишились дружина Галина та донька Альона.  

Відео похорону

Спогади дружини Галини Вербицької

Людина-душа 

Олексій Вербицький. Росіянин, який віддав життя за Україну 

«Ми не могли його зупинити на півдорозі. Він дуже хотів туди. Він казав, що тут встигне ще багато зробити, а там він зараз потрібен», пригадує події минулої весни дружина Олексія Вербицього Галина. Саме в березні 2014 року Олексій вирішив піти захищати Батьківщину. Росіянин за національністю, він був щирим Українцем з великої літери.  

Олексій Вербицький народився в Росії (Рибинськ, Ярославська область) в родині військового.  Тато був українцем, а мати – росіянкою. Вихованням маленького Олексійка до школи займалась бабуся, яка заклала фундамент в особистісного розвитку, цінностей та пріоритетів. Навчався в школі в Рибинську, потім в Климу (Московська область), а закінчував вже на Камчатці. Олексій жив у військових містечках, знав військову специфіку, життя. Він дуже хотів служити. Після закінчення школи вступив до Петропавловськ-Камчатського  морехідного училища.  А коли тато пішов у відставку, вся родина переїхала в Чернівці, де було надано квартиру. Батьки завжди хотіли, щоб Олексій був військовим. 

Але задля того, аби бути біля сім’ї, він не пішов служити, сказавши дружині Галині: «Якщо я стану військовим, то ми ніколи не будемо разом». Його слова, сказані ще в перший рік знайомства з коханою, 28 років тому, стали пророчими. Він таки став військовим, але його більше немає з родиною. 

Сім’я Вербицьких жила душа в душу. Все разом, поруч, пліч-о-пліч. Народження донечки було найбільшим щастям, батько її обожнював. Тепер, пригадуючи найпотаємніші бажання коханого чоловіка, Галина каже, що Олексій найбільше мріяв про те, щоб видати Альонку заміж і виховувати онучку. 

Олексій все життя працював водієм. А останні сім років – в Центрі реабілітації дітей. Працював там з заснування цього Центру і став незамінним працівником, якого поважав та до якого прислухався колектив. Всім допомагав, був вірним та відданим другом, порадником. Про нього казали, що він «золотий чоловік», «він може все». Допомагав родинам хворих діток, які лікувались в Центрі. І якщо зараз зайти в Центр, то там багато чого зроблено його руками. «Це така людина-душа, яка завжди зрозуміє, допоможе, розрадить, порадить», - згадують рідні. 

Для нього не була порожнім словом слово «справедливість», він терпіти не міг, коли хтось хотів когось надурити чи виживати за рахунок когось. Все по совісті.
Останні два роки він почав активно займатись спортом, в тому числі парашутним. За цей час здійснив 10 стрибків з парашутом. Долучав до спорту племінника Ромчика, з яким був дуже дружнім і сприймав його як сина. Наразі Роман спецпризначенець і вже з березня 2014 року в гарячих точках Сходу та Півдня України.

- Тому Альошка вирішив: «Як я буду лежати на дивані і сидіти тут, коли діти там», - пригадує дружина Галина. -  Він не один раз казав, що на війну мають йти такі як він, старші, які вже бачили життя, а не діти. В березні він сам пішов в військкомат. І це при тому, що в нього половину родичів і однокласників в Росії. Коли я запитала: за що воювати? Він мені сказав: «За тебе, за Альонку. Щоб вам тут і нам всім було добре». Він казав – я служив в армії, я давав присягу, я повинен бути їй вірний. Він казав, що святий обов’язок чоловіка – це захищати Батьківщину. 

Рідні кажуть, що Олексій дуже любив Україну. 

- Пригадую, як він казав, що йому так цікаво, от він росіянин, а його запрошують в українську армію. Для нього це була така гордість, - розповідає Галина. 

Призвали Олексія Вербицького в червні 2014 року. Незважаючи на те, що тільки в травні він переніс операцію, лікарі підозрювали онкозахворювання, він казав, що зараз себе добре почуває і попросив не перешкоджати йому виконати свій обов’язок перед Батьківщиною. Проходячи медкомісію він дуже хвилювався, що його можуть не взяти, пригадує Галина.  

Олексія призвали до 8 батальйону тероборони і на початку літа він з побратимами виїхав до Миронівки Запорізької області. Він розповідав, що все йому там подобалось. Він всім там допомагав, займався волонтерською роботою. Хлопці його поважали і любили, він був прикладом для наслідування.

Щодня зранку писав повідомлення, бажав доброго ранку. Постійно присилав фотографії. 

Перебуваючи в Бердянську, Олексій допоміг врятувати місцеву молоду жінку, матір двох діток. Вона учаділа в будинку. Лікарі медчастини вирішили терміново везти жінку в районну лікарню. І завдяки вправності та водійській майстерності Олексія, вони встигли вчасно привезти потерпілу задля порятунку. 

Коли приїхав у відпустку 24 серпня 2014 року на десять днів, виявилось, що зі здоров’ям не все так добре, як він казав. 

- Ми обстежились і лягли в госпіталь, - розповідає дружина Галина. – Ми мали серйозні проблеми. Але він не зізнавався. Місяць лікувався. Лікарі казали, що він може бути комісований. Ми планували їхати у Львів в військову клініку. 

Поки Олексій лікувався в госпіталь, до них в палату постійно забігали учні сьомої гімназії, яка розташована поруч, приносили гостинці. Бувало таке, що вийдеш з палати, а коли повертаєшся, на ліжку вже чи солодощі, чи малюнок. Одного разу учениця принесла змайстрований власними руками патріотичний браслет. Його Олексій вважав своїм талісманом. 

Незважаючи на наполягання лікарів, Олексій казав, що повинен повернутись і був дуже розчарований тим, що його можуть комісувати. Лікарі не могли його втримати. І він поїхав. Перед тим, 26 жовтня, пішов на виборчу дільницю і був гордий з того, що йому вдалось проголосувати на виборах. 27 жовтня мав виїжджати.  Але ситуація змінилась і він поїхав 29 жовтня. Перед цим встиг з усіма попрощатись. До батьків на Покрова в Неполоківці з’їздити. Зараз у рідних Олексія таке відчуття, що він ніби тоді підсумки в житті підводив. 

Тим часом, військкомат вже запланував перевести Олексія на роботу в штаб у зв’язку зі станом здоров’я. Але 1 листопада на трасі в Бердянську, коли він їхав на машині командира, яку забрав з ремонту, сталась трагедія: посеред дороги щось заклинило, машину перекинуло. Він вилетів через лобове скло і машина його накрила. Причиною трагедії стала несправність автівки. Що ж насправді сталось і чому автівка була несправною – достеменно невідомо. 

… Галина щоранку їздить на кладовище до чоловіка. Аби привітатись. Каже, їй там стає легше. Ніби він поруч. Помічає, що хтось приходить на могилу і запалює свічки. Пам'ятають…

Тим часом родина Вербицьких продовжує всіма можливими способами підтримувати українську армію, військових.  

Записала Надія Бабинська (Вірна)