Діяконюк Іван Васильович

Діяконюк Іван Васильович (9 липня 1973 року село Банилів Вижницького району - 13 липня 2014 року поблизу Орєхово, Луганська область) - сержант 1-го батальйону 80-ої окремої аеромобільної бригади, гаубична батарея. Був призваний  8 квітня 2014 року на військову службу по мобілізації Вижницько-Путильським ОРВК і направлений у в/ч пп В0377. 13 липня 2014 року від нього був дзвінок додому — приблизно в районі бази Орєхово біля Луганська. Іван Діяконюк повідомив, що вирушив із загоном на завдання, ще один дзвінок увечері того ж дня, повідомив, що по них стріляють з «градів» і живими вони напевно не повернуться.

Інша інформація: 13 липня 2014 року, під час виконання завдань в АТО, в районі населеного пункту Георгіївка, Лутугинського району Луганської області, в результаті потрапляння снаряду у вантажівку, що перевозила особовий склад та боєприпаси стався вибух та загоряння транспорту.

Інформація та світлини з сайту 0372:

Іван - останній боєць з тієї чевірки, які зникли ще в серпні 2014 року під час боїв за Луганський аеропорт в районі Лутугино. Пройшли ДНК-експертизи, які підтвердили, що це дійсно Іван Діяконюк.  Разом з Іваном тоді загинув його односельчанин Олександр Колотило, якого поховали  у Банилові у березні 2015 року.

У мирний час Іван Васильович Діяконюк працював вчителем музики у Банилівській школі.  Тому по дорозі до церкви похоронна процесія зайшла на територію школи, де   учні  чекали свого вчителя, ставши на коліна. Лунала трагічна пісня  „Гей, пливе кача...”. Школярі  та вчителі оплакували свого героя-вчителя, вигукуючи „Герої не вмирають!”.

„Іван  був людиною мудрою і справедливою. Він не мав у серці фальші, а в душі - злоби. Це був прекрасний вчитель, патріот своєї землі. Ми пишаємося нашим вчителем...”, - сказала зі сльозами на очах директор Банилівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Любов Никифоряк.

Учні школи, яких Іван Васильович навчав музики, дуже гарно відгукуються про свого вчителя.

„Іван Васильович був дуже добрим, завжди був веселим. Від нього завжди йшов позитив. Дуже шкода, що він загинув...”, - каже цьогорічна випускниця Наталія.
„До нього завжди можна було звернутися по допомогу й отримати її. Нам його так не вистачатиме...”, - розповідає 11-класник Володимир.

Для вчителя музики Івана Діяконюка, який пропрацював у Банилівській школі майже 15 років, пролунав останній дзвоник...

„Це вже 34-й герой зі складу Збройних Сил України, а загалом - 40-й буковинець, якого ми сьогодні хоронимо", - розповів в. о. заступника Чернівецького обласного військового комісара з виховної роботи  Віталій Коханюк.

Поховали  Героя Івана Діяконюка на Банилівському цвинтарі. 9 липня 2015 року  Івану Діяконюку мало виповнитися 42 роки... У загиблого залишилася дружина, двоє доньок, батьки і бабуся.

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (08.09.2014, посмертно).

У нього залишилися дружина та двоє донечок.

Загребельний Степан Ігорович

Загребельний Степан Ігорович (3 березня 1989 року село Коболчин Сокирянський район - 12 червня 2015 року поблизу Опитного Донецька область) - навідник-оператор розвідувального відділення взводу розвідки 2-го механізованого батальйону 93-ї окремої механізованої бригади. Загинув в районі аеропорту Донецька. Військові їхали з села Водяне до селища Опитне (Ясинуватський район), близько 19:00 їх БТР підірвався на протитанковій міні.  

Після строкової служби в ЗСУ продовжив служити за контрактом. Останнім часом працював у рідному селі на різних роботах. Мобілізований 1 березня 2015 року. Після підготовки в центрі «Десна» був відправлений в зону АТО (за інформацією http://nekropole.info/ ).

Інформація, фото та відео з сайту 0372

17 червня 2015 року селі Коболчин на Сокирянщині в останню путь провели буковинського героя  - 26-річного Степана Загребельного.  Хлопець був розвідником. Загинув герой, виконуючи  бойове завдання  під Опитним  у Донецькій області 12 червня 2015 року - підірвався на фугасі.

Квіти, вінки, траурна хода, військовий оркестр і  ридання рідних  -  село Коболчин  прощалося зі своїм героєм. Мешканці села виходили на дорогу, якою йшов похорон, аби схилити голову перед бійцем, який захищав рідну землю  на Сході України. Сліз не стримували ні малі, ні старі.

„Дуже хороший хлопець був... Це перший загиблий в Сокирянському районі - дай Боже, щоби останній. І чомусь ми бачимо, що забирають на війну найбідніших, які не можуть відкупитися від служби”, - каже односельчанин загиблого Володимир.
„Та Степан  мені був як рідний... Дуже шкода. Мій син теж зараз там, на війні”, -  витираючи сльози розповідає односельчанка Ольга.

Степан закінчив училище й отримав  фах слюсаря, тракториста. У березні  хлопця призвали в армію. Бойову підготовку він пройшов у навчальному центрі "Десна" на Чернігівщині. Після цього  бійця відправили  на фронт у складі 93-ї механізованої бригади.

„Йому прийшла повістка. Він беззаперечно поїхав захищати нас, дітей і нашу Україну. Він мріяв дослужити  до свого строку, повернутися додому і виховувати свого сина. Мріяв жити,  працювати... Він мені говорив: „Мамо, якщо не закінчиться війна до завершення мого строку, я обов’язково залишусь до кінця. Останній раз я розмовляли з ним в неділю, 7 червня, а його дружина розмовляла зі Степаном  за півгодини до його смерті... Він у мене дуже-дуже хороший був, є і буде”, - розповіла, плачучи,  мати загиблого Ольга Загребельна.

Провести в останню путь свого підлеглого приїхав командир розвідувального відділення. Він йшов попереду похоронної  процесії - ніс фотографію Степана.
"12 червня під час проведення розвідки на „БМП-2” підірвався на фугасі. У нього був   позивний "Кухар",  тому що   смачно готував. Він був завжди позитивним, справжнім солдатом, нічого не боявся, захищав нашу Вітчизну. На жаль, нас покидають кращі з кращих”, - розповів командир  розвідвідділення Максим.
У Степана Загребельного залишилися дружина, дев’ятимісячний син, старший брат і батьки. 

Поховали героя  у рідному селі Коболчин на місцевому кладовищі.

Бабух Василь Манолійович

Бабух Василь Манолійович (1970 року народження, село Вікно, Заставнівський район - 14 травня 2015 року, Яворів, Львівська область) - рядовий 24-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України. Помер від інфаркту.

16 травня Василя поховали в рідному селі.

Як повідомляє сайт 0372.ua, чоловік воював на Сході України. Нещодавно приїхав з фронту, скаржився на біль у грудях.  Лікувався у Львівському шпиталі. Повернувшись  в  частину, через кілька днів  сказав, що його пече у грудях. А 11 травня помер, сидячи на ліжку.

Жителі селарозповіли, що Василь пішов на фронт добровольцем ще у серпні минулого року, був поранений. Потім знову повернувся на війну. Разом зі своїми побратимами боронив Україну від російських окупантів.

Василя Бабуха в селі любили і поважали. “Дуже хороший був чоловік...”, - каже зі сльозами на очах односельчанка Марія.

Поховали бійця на кладовищі у селі Вікно. Василь був неодружений, у нього залишилися батьки та сестра.

Миханюк Василь Миколайович

Миханюк Василь Миколайович (20 січня 1968 року Рідківці Новоселицький район - 5 травня 2015 року поблизу Авдіївки, Донецька область) - сержант 3 роти 1 аеромобільного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир).

Василь Миханюк був призваний у січні 2015 року Новоселицьким райвійськкоматом, спочатку пройшов навчання у навчальному центрі, а потім  проходив службу у 95-й Житомирській окремій аеромобільній бригаді. Василь загинув 5 травня 2015 року в районі м. Авдіївка Донецької області під час переміщення особового складу на БТРі внаслідок підриву на фугасі. Всього в БТРі було 5 військових, 4 з них - загинули, 1 - вижив, повідомляє сайт 0372.

- Після армії він пішов служити в міліцю. Кілька років там прослужив, потім почав трохи бізнесом займатись, - передає слова рідного брата загиблого Григорія molbuk.ua. - Інколи їздив на заробітки за кордон. Нас у сім'ї було семеро, п'ять братів і дві сестри. І коли мені було два роки батька не стало. Усіх виховала мама. Так склалось життя, що всі побудували свої сім'ї і пороз'їжджались від неї. А Ваня останні кілька років жив біля мами в селі (Василя Миханюка у сім'ї називали Іваном). Побудував там хату, планував наступного року ще одну поряд будувати. Але не судилося... Вона дуже важко сприйняла цю трагічну звістку.

У загиблого залишилася дружина, 15-річна донька, мати, четверо братів та дві сестри.

10 травня Героя було поховано в рідному селі Рідківці (фото і відео з сайут 0372.ua)

Бузенко Володимир Петрович

Бузенко Володимир Петрович (1988 р.н., село Великий Кучурів, Сторожинецький район - 19 січня 2015 року, Донецький аеропорт) - "кіборг", служив у складі 80-ї бригади, 3-й батальйон,7-ма рота. Позивний  - «Італьянець». Останній раз виходив на зв'язок з нового терміналу Донецького аеропорту 19 січня 2015 року о 14:00. Обвал стіни стався того ж дня. Більше трьох місяців тривали експертизи. 

Інформація буде оноволюватись. 

Наразі триває експертиза ДНК батька Володимира, повідомляє портал 0372. Тіло Героя знаходиться в одному з Дніпропетровських моргів. На Буковину Володимира привезуть лише тоді, коли будуть готові результати експертизи  ДНК батька.

ОНОВЛЕНО

1 грудня 2015 року Володимира Бузенка було поховано в рідному селі. 

Репортаж з газети "Молодий буковинець" 

Першого грудня у селі Великий Кучурів на Сторожинеччині відбувся похорон загиблого бійця Володимира Бузенка. 

На похорон прийшло майже тисячу людей. Серед них – односельчани загиблого, районна влада, представники обласного та районного комісаріатів, 30 побратимів 80 окремої аеромобільної бригади, де служив покійний. Школярі та вчителі утворили живий коридор, грав військовий оркестр. Дівчата тримали квіти. Труну на руках несли бійці. Ховали Володимира Бузенка під військовий салют поряд із могилою батька, який нещодавно помер…

Падав сильний дощ, але, здавалося, цього ніхто не помічав. Люди виходили з будинків і зажурено проводжали очима процесію. Багато хто плакав, плакали й побратими Володимира. Горе стало спільним для усього села. Адже Володимира Бузенка знали всі і згадували про нього лише добрим словом.

-Знала Володю з маленького, - каже сусідка. – Що то за хлопець був! Дуже добрий, людяний, усім допомагав. Бачите, скільки людей прийшло на похорон. Усі за ним плачуть.
-Гинуть найкращі, найвідважніші хлопці, - зі сльозами на очах каже родич загиблого. – Та чомусь на війну не йдуть сини депутатів, багатії. 

- Ми з Володею все дитинство товаришували, - плаче двоюрідний брат кіборга Павло БУЗЕНКО. - На превеликий жаль, війна нас розлучила. Я мав хорошого брата, друга, який був дуже хоробрим і нічого не боявся. Я казав йому – Володю, може, не йди, не треба! А він відповідав – як не я, то хто? Він думав, що повернеться героєм. Він і повернувся героєм, але не своїми ногами…
Володимир Бузенко з позивним "Італієць" служив у 80-ій Львівській аеромобільній десантній бригаді, потім – у 81-ій. Був призваний 21 липня 2014. Разом зі своїми товаришами захищав Донецький аеропорт. Останній раз вийшов на зв’язок із родиною ще 19 січня, а потім пропав безвісти. Довгий час родина не мала звістки про Володимира, розшукувала його. А потім результати ДНК засвідчили, що кіборга немає в живих.

-З розмов з його військовими товаришами, Володя напередодні 19 січня під час захисту Донецького аеропорту був поранений у ногу, виніс свого бойового командира на безпечну відстань, а сам повернувся назад виконувати завдання, - розповідає заступник Чернівецького обласного комісара по роботі з особовим складом Валерій МОВЧАНЮК. - Потім він був поранений у другу ногу і далі продовжував виконувати завдання. 20 січня був масований наступ сепаратистів на Донецький аеропорт, було підірвано будівлю, де тримали оборону і після того не було жодних зв’язків ні з Володею, ні з іншими військовослужбовцями. Тривалий час він вважався пропалим безвісти. Потім знайшли тіло кіборга і результати ДНК підтвердили, що це Володимир Бузенко. Родичі хотіли вірити, що це не їхній син і довгий час не зважувалися на похорон. Особливо був проти батько. Та нещодавно серце батька, Петра Бузенка, не витримало туги за сином, і він помер від раптового нападу. Тож тепер, поховавши чоловіка, мама Володимира зважилася на похорон сина. 

Валерій Мовчанюк запевнив, що комісаріат збере всі необхідні документи і родина Бузенків отримає належну матеріальну допомогу. Також клопотатимуть перед вищим командуванням, щоби Володимира Бузенка посмертно нагородили високою нагородою, на яку він, безперечно, заслуговує.

Родина Бузенків все ж таки вірить, що їхній Володя живий і знаходиться у російському полоні. 

Албулеса Олексій

Албулеса Олексій (1973 (1970?) року народження, село Маршинці Новоселицький район - 25 квітня 2015 року, Львівський військовий шпиталь) - замкомвзоду. Оперативне командування «Захід» оприлюднило причину смерті військовослужбовця.

За його інформацією, Олексій Албулеса, 1970 року народження, був госпіталізований 23 березня, тобто через п’ять днів після прибуття на полігон. Військовослужбовець прибув до лікарні з діагнозом: бронхіальна астма, інфекційно-алергічна форма, персистуючий перебіг важкого ступеня, фаза загострення.

Того ж дня з Рівненського військового госпіталю військового перевели у Військово-медичний клінічний центр Західного регіону у Львові.

25 квітня 2015 року там була зафіксована смерть буковинця. Причина смерті: рецидивуюча недостатність лівого шлуночка, набряк легенів, тромбоемболія легеневої артерії.

За фактом смерті призначено спеціальне розслідування.

Як повідомляє Молодий буковинець, брат Олексія каже, що той до останнього не зізнавався рідним, що погано почувається, а розповів про хворобу вже перед самою смертю. Рідні розповідають, що в Олексія була бронхіальна астма.

Підтверджують інформацію про астму й у військовому комісаріаті. Там кажуть, що цю хворобу виявити складно, якщо людина сама про неї не заявить.

– Я нещодавно говорив із головою Новоселицької військово-лікарської комісії. Він сказав, що пам’ятає цього чоловіка, – говорить обласний військовий комісар Віталій Чурай. – При проходженні медичної комісії скарг на стан здоров’я той не заявляв. У нього була можливість не призиватись, бо мав двох хворих дітей. Та він сам захотів служити. Кажуть, що в нього була астма. Цю хворобу лікареві важко виявити, якщо хворий сам про неї не скаже. А чоловік не говорив, що хворіє. Тому можемо припустити, що він був мобілізований уже з хворобою.

Начальник відділу забезпечення Новоселицького районного військового комісаріату Валентин Безрядін, який їхав за тілом Олексія до Львова, теж каже, що у свідоцтві про вказана смерть причина смерті: двостороннє запалення легенів. Однак остаточний висновок щодо причини смерті буде після проведення судово-медичної експертизи.

Головний лікар Новоселицької районної лікарні Валерій Калараш розповів, що чоловік був здоровим і продемонстрував нам медичну карту Олексія, в якій  є тільки один запис - про укушені рвані рани ока, коли його покусав пес у 2004 році.

Голова лікарсько-військової комісії Новоселицького районного військкомату Василь Сухораб повідомив, що відповідно до наказу, Олексій був оглянутий всіма лікарями і був визнаний лікасько-військовою комісією придатним до служби, причому без обмежень. Також він розповів, що  Олексій сам хотів йти до війська. Про це повідомляє сайт 0372.ua.

Олексій Албулеса в 1987 у віці 14 років став чемпіоном України по дзю-до та майстром спорту, проходив строкову службу в ВДВ. Мобілізований 17 березня 2015 року та якраз закінчував підготовку на полігоні в Рівному в якості замкомвзводу.

У загиблого залишилось двоє дітей.

28 квітня Олексія Албулесу поховали в рідному селі (фото і відео з сайту 0372.ua)

Колотило Олександр Ілліч

Колотило Олександр Ілліч (27 лютого 1979 р., с. Банилів, Чернівецька область - орієнтовно 14 липня 2014 р., м. Лутугине, Луганська область) - старший сержант 2-ї гаубичної батареї 1-го батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Збройних Сил України. 13 липня 2014-го від нього був дзвінок додому — приблизно в районі бази Орєхово біля Луганська, повідомив, що вирушив із загоном на завдання, ще один дзвінок увечері того ж дня, повідомив, що по них стріляють з «градів» і живими вони напевно не повернуться. Є певні дані, що автомобіль з військовими горів, але був час урятуватися. Вважався зниклим безвісти. 24 березня 2015 року на сайті Чернівецької ОДА розміщена інформація про те, що Олександра Колотила визнано загиблим.

8 вересня 2014 року — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Олександра Колотила поховали на сільському кладовищі 28 березня 2015 року. Того дня вказаний орден було вручено дружині загиблого Героя Олесі.

У Олександра залишилась дружина і двоє дочок 2003 та 2006 року народження.

Під час похорону місцеві мешканці на колінах проводжали Героя в останню путь.

Спогади (з сайту Вижнцької РДА)

"Олександр Колотило один з перших, хто пішов на Схід обороняти нашу державу від ворога. Відтак пройшов довгий шлях в зоні АТО визволяючи Красний Лиман, Слов’янськ, Сіверськ та інші населені пункти. Олександр загинув під Луганськом. Ідентифікувати тіло вояка змогли не відразу. Рідні Олександра розшукували його, а потім чекали на результати ДНК-експертизи. Лише зараз вони врешті змогли поховати бійця на батьківщині. У вояка залишилася дружина та двоє доньок. Рідні, близькі, знайомі згадують Олександра як турботливого батька, люблячого сина та хорошого брата, надзвичайно скромного та водночас відважного молодого чоловіка, котрий не задумуючись став на захист України заради щасливого майбутнього своїх дітей та всіх нас."