У Олександра залишились дружина та троє діток. Був наймолодшим сином в родині (залишились два старших брати). Мешкав в селі Анадоли Хотинського району, де й був похований 1 лютого 2015 року.
Відео з похорон http://www.0372.ua/news/727616
Спогади:
"Він був дуже доброзичливою, щирою людиною. Займався домашнім господарством, – розповіла працівниця сільради. – Його донечці – лише два рочки. Ще двоє маленьких синів проживають з першою дружиною у Чернівцях. Олександр пішов добровольцем із першою хвилею мобілізації ще у березні минулого року. Казав, що треба захищати Україну і свою родину. Часто приїжджав додому. Остнній раз був торік у грудні, заходив до сільради".
"Як розповіла дружина, останній телефонний дзвінок від Саші надійшов 18 січня, а потім він замовк. До сільради надійшло підтвердження, що він загинув", - каже працівниця сільради.
"Наш голова сільради Володимир Ткач їде на швидкій до Дніпропетровська за нашим героєм. Коли беруть в АТО, то нікого не питають, а привезти немає кому. Поховають Олександра в нашому селі. Громада зібрала гроші. ми вже купили все необхідне. Коли йогопривезуть і коли ховатимуть – ми ще не знаємо. Може, в суботу або неділю", - додала жінка
«Олександр одним з перших прийшов добровольцем до військомату ще під час першої хвилі мобілізації у березні 2014 року. Спочатку служив у зенітно-ракетному полку у Білій Церкві, але дуже просився на передову. І в грудні 2014 року його перевели у 25-ту Дніпропетровську аеромобільну бригаду Сухопутних військ Збройних сил України. Загинув 22 січня під Авдіївкою Донецької області під час обстрілу, отримавши смертельне поранення. Загинув як герой - Герой з великої літери - при виконанні бойового завдання»,- розповів комісар Хотинського районного військового комісаріату Ігор Шевчук.
Спогади:
Як згадує директор Анадольського навчально-виховного комплексу, що на Хотинщині, Ганна Іванська, загиблий буковинський військовослужбовець Олександр Гарбуз народився у селі Путрино Кельменецького району, куди переїхала його мати Зінаїда після одруження.
«Почав навчання Олександр Гарбуз у Путринецькій початковій школі, а закінчив середню школу у селі Лівинці Кельменецького району. Середню спеціальну освіту здобув у Кельменецькому професійно-технічному училищі за спеціальністю «кухар», – продовжує Ганна Іванська. – Опісля був призваний до лав Збройних сил – проходив службу у Мукачевому Закарпатської області. Потім рік навчався у Чернівецькому національному університеті ім. Ю.Федьковича на економічному факультеті, проте через хворобу бабусі Ганни, що проживала в Анадолах, онук разом із дружиною потурбувався про стареньку та переїхав до неї і доглядав аж до смерті».
У військовослужбовця залишилось троє дітей: двоє синів – 6-річний Михайлик та 4-річний Романчик та маленька донечка Софійка, якій всього 2 роки.
«Відгукнувся добровольцем під час першої хвилі мобілізації, – розповідає секретар Анадольської сільської ради Олена Максимчук. – Коли Олександр взяв повістку то не вагався, мовляв, «хто ж як не я піде захищати моїх дітей, нашу землю?».
Розмова з матір'ю Зінаїдою Гарбуз (БукІнфо, спілкувався Максим Козменко)
Україна має своїх героїв. Мужніх, сильних, завзятих, люблячих, відданих. Вони стоять на захисті рідної землі, на захисті своїх дітей, батьків, на захисті нашого майбутнього. Вони герої. Але Україна сьогодні втрачає своїх героїв.
Син Зінаїди Гарбуз Олександр був героєм. Коли почалася перша мобілізація, ще невідома, ще несмертельна, він прийняв виклик і подався до армії. Полишивши рідну домівку на Хотинщині, майже рік поруч з братами по зброї він бився за українську землю. Без нарікань і без зволікань. Хоча нарікати було на що. В розмові з кореспондентом БукІнфо Зінаїда Гарбуз розповіла, що за тиждень після мобілізації Сашко вже просив купити йому одежу, взуття, бронежилет.
Зв’язок із сином Зінаїда Василівна втратила 17 січня. Офіційно про його загибель сповістили 22 січня. Олександру Гарбузу було 27 років. У нього залишилися троє дітей.
- Зінаїдо Василівно, розкажіть, де проходив службу Ваш син?
Коли його мобілізували, то спершу відправили у Білу Церкву. У так звану «учебку». Але не дивлячись на це, казав, що вже відправляли «туди, де найгірше». Потім його прикріпили до 72-ої бригади.
- А ким був по спеціальності?
Сашко був шофером. Возив боєприпаси на передову. Щоправда їздив не лише на звичайних автомобілях, але й на спеціальних військових. Як саме називається, не скажу. Щось схоже до БМП чи БТР. Казав, що дуже широка машина.
- Що Олександр розповідав про побут у війську?
Вже за тиждень служби він зателефонував і попросив грошей на форму. Я спитала, хіба їм не видали в частині? Відповів, що видали, але форма розлізлася. Він її пробував зашивати. Але то вже не одежа була. І так почалося.
- Тобто на той момент виявилося, що солдатам потрібна не лише форма?
Спершу хлопці спали на голих пружинах на ліжках. Пізніше люди почали приносити їм матраци, якусь постіль. Але тоді цього не було. І Саша простудився сильно. Казав, що три доби навіть чай не міг пити.
- А до командування зверталися щодо таких умов?
Звернувся. А йому сказали, що ви йдете як спецназ і ви повинні спати на сирій землі.
- Мабуть думали, що то не солдати, а роботи.
Мабуть. Тоді я почала висилати йому гроші. І він лікувався за власний рахунок. Допомогу медичну дали вже згодом.
- А як харчувалися?
Годували паршиво. Інколи навіть не було, що їсти. Доходило до того, що люди приносили хлопцям поїсти. Він сам повар за освітою і розумів, що просто нема з чого готувати здорову їжу. Одного разу зголоднілий пішов обідати. Взяв свою порцію і почав їсти. Каже, горну, горну ложкою в тарілці, відминаю лушпиння з буряка, картоплі. Але ложка за ложкою з’їв і її. Тобто поварі змушені були робити борщ не з картоплі й буряка, а з лушпиння! Або було таке, що дали кістку їсти. Саша тоді чи не вперше запротестував і сказав, що на кістці самі воюйте. Після цього йому кісток не давали.
- З такими наїдками не повоюєш.
Я, коли його побачила, сказала, синку як же ж ти схуд! А він відповів, мамо, Ви би бачили тих хлопців, яким батьки не дають грошей і сумки не передають. Я ще не худий… Наприкінці травня був поранений. Але про це я вже дізналася після його смерті. Він не признавався. Зачепило боки, мав тріщину в ребрі.
- Ви часто спілкувалися з Олександром, так?
В основному через «Скайп». Але одного разу я поїхала до нього. Провели разом дві доби. Пригадую, як їхали на старому-старому «ЗіЛу». Грузовик навантажений боєприпасами. Тоді дорогою почувся легенький стук. Я спершу й не придала цьому уваги, такий він тихий був. Лице в сина тоді змінилося повністю, він зблід. І головою вертів на всі боки так швидко, що я навіть не можу повторити. Ми проїхали ще метрів зо двісті і він зупинився. Обдивився у дзеркалах навколо, вийшов з кабіни, поправив брезент. А потім знову всівся в крісло і сказав: «Мамо, тут не хвилини, а секунди». Боєприпаси він же возив на передову… До речі, цього старенького «ЗіЛа» теж довелося за свої гроші ремонтувати. Я йому тоді казала, що я тебе і годую, і одягаю, та ще й машину ремонтую.
- Бронежилет, каску теж купували?
Аякже. Ми на все це висилали гроші.
- А що ж армія давала?
Не можу сказати. Якось він батька попросив вислати йому посилку з продуктами. Тато сказав, що вже завтра вишле. Тоді Сашко попросив, щоб він ще й хліба вислав. Тато спитав, як же так, у вас там навіть хліба нема? А Саша відповів, тату, навіть не питайте, просто передайте хліба.
- Не хотів всього розповідати, що там коїлося, так?
Сашко не нарікав на армію. Просто вона не підготовлена в нас. В одній з останніх розмов батько запитував Сашка, з чим він воює? Син відповідав, з начищеним автоматом і сотнею патронів. Проти «градів», артилерії, мінометів.
- І це майже рік триває війна.
Останнього разу, коли я зателефонувала йому, 17 січня, чула, які там запеклі бої йшли.
- Тобто Ви чули по телефону?
Так, я все те чула. Я з ним не говорила. Він просто нажав кнопку відповіді і все. Після цього дзвінка я ще і ще набирала його. Але вже відповіді не було. Офіційно повідомляють, що Олександр загинув 22 січня. Проте від 17-го вже зв’язку не було.
- А де він був тоді?
Спершу його направили в Донецький аеропорт. Але загинув він під Авдіївкою. Були дуже жорстокі бої. Він витягав з поля бою товариша. Однак він теж загинув і його тижнем раніше поховали. Сашко не мав при собі документів, тому його впізнали пізніше. Волонтери допомогли в цьому.
- Волонтери навіть в цьому допомогли.
Так, саме вони за фотографіями його впізнали. До речі, берців на Сашкові не було. Знайшли його босим і лицем до землі.
- А руки були зв’язані?
Ні. На опізнання їздив батько. Казав, що тіло було зверху чистим. Проте права рука була зашита від осколків і в районі нирок була рана. Осколок залетів під бронежилет. І була рана від пострілу на шиї. Мабуть контрольний постріл робили, добивали.
- В голові не вкладається.
Важко таке казати, але того дня були настільки запеклі бої, що навіть не було кому поранених з поля бою забирати. Син намагався врятуватися, відповзти. Ті, хто знайшли його, казали, що в руках була земля.
- Пані Зінаїдо, скажіть, будь ласка, документи на отримання статусу учасника бойових дій вже відіслали до Києва?
Зараз не можу сказати. Знаю, що на сесії Хотинської районної адміністрації в перших числах будуть давати Олександрові нагороду посмертно.
- Коли призивали, він не думав втекти чи відмовитися від участі в боях на Сході?
Ні, він не відмовився. Проте, коли його призвали в березні, то записали як добровольця. Він збирався у квітні летіти до брата в Америку. Сказали йому, відслужиш 30-45 днів, тоді й полетиш. А тут вийшло так, що заміни не було. Всі стали дуже хитрими, синочків не дають. А ті, хто першими пішли, хіба не діти? Чи лиш тим першим потрібна Україна, а іншим вже не потрібна?
- Розкажіть, яким був Сашко?
Дуже веселим був. Хорошим, роботящим. Я навіть не знаю, чи мав він ворогів колись... Не вистачає його. Залишилося троє діток без батька.
- Пані Зінаїдо, дякую за розмову. Ваш син – герой України. Ми маємо ним пишатися.
Зінаїда Гарбуз – мужня жінка. Вона поховала наймолодшого сина. Та сліз з очей не випускає. Наплакалась вже. Сьогодні їй важко змиритися із втратою своєї кровинки. Але вона буде постійно бачити синочка, дивлячись та трійко його дітей. Сашко подарував своїй матері двох внуків та малесеньку внученьку. Олександр Гарбуз загинув у боротьбі за їхнє майбутнє.
