Лук'янюк Костянтин Костянтинович

Лук'янюк Костянтин (22 квітня 1993 року народження (село Карапчів Глибоцький район, Чернівецька область) - 21 серпня 2014 (дата, місце і обставини не уточнено) - військовослужбовець військової служби за контрактом, старший солдат, старший навідник 24-ї окремої Залізної механізованої бригади (Яворів).

Як йдеться в газеті "Новий день", мати загиблого Ольга Іллівна служила на кордоні. Навчався в школі №1 в Глибоці.

За розповіддю вояків, він прикрив своїм тілом інших трьох побратимів, аби вони залишилися живими.

Спогади про Костянтина:

За словами класного керівника військового Емілії Леонтій, хлопець народився 26 листопада 1993 року в селі Карапчів Глибоцького району. «Костя був чудовим сином і турботливим братом, у школі – старанним учнем та вірним товаришем, – згадує пані Емілія. – Завжди допомагав усім, хто цього потребував, брав активну участь у громадському та культурному житті школи».

«Костя своє майбутнє пов’язував з професією військового і мав для цього усі необхідні якості: розум, дисциплінованість, пунктуальність, сумління, а головне – він умів любити людей, навіть казав: «Своїм підлеглим я віддам серце і душу». А довелося віддати життя, прикриваючи своїм тілом бойових побратимів під час обстрілу «Градами». Можливо, саме там, на полі останнього бою, краплі його крові проростуть навесні червоними маками», – розповіла Емілія Леонтій.

Паламар Олександр Олександрович

Паламар Олександр Олександрович (нар. 1991, Кельменецький район, Чернівецька область — пом. 8 серпня 2014, Луганська область) — молодший сержант 24-ї окремої Залізної механізованої бригади.

Заєць Олександр Юрійович

Заєць Олександр Юрійович (нар. 28 жовтня 1993, село Селятин, Путильський район, Чернівецька область — пом. 7 серпня 2014, село Маринівка, Шахтарський район, Донецька область — солдат Державної прикордонної служби.

В 2010 закінчив Селятинську школу І-ІІІ ступенів, у вересні 2010 року поступив в Політехнічний коледж м. Чернівці на навчання за спеціальністю будівництво та експлуатація будівельних споруд. 10 квітня 2014 року підписав контракт на строкову військову службу, далі перебував в м. Оршанець в навчальній частині. Згодом відправили в Свердловський район с. Зеленопілля, де перебував 58 днів, з яких в оточені був 22 дні.

Загинув під час організованого прориву з оточення у "довжанському котлі" (сектор "Д") на з'єднання з основними силами після 22-денної героїчної оборони державного кордону під постійними масованими обстрілами з боку терористів та з боку Росії. Українські герої з боями вийшли в район Савур-Могили та Амвросіївки. Прорив тривав три доби.

Зі спогадів рідних: від’їжджав з бажанням служити своїй Батьківщині.Останні мрії - повернутись з пекла бойових дій та добре поїсти в дома домашньої їди, не чути і не бачити пострілів.

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (2014, посмертно).

У загиблого залишились батьки та брат.

Бабюк Віктор Ярославович

Бабюк Віктор Ярославович (нар. 24 квітня 1984, місто Братськ, Іркутська область, Російська Федерація — пом. 31 липня 2014, місто Шахтарськ, Донецька область — старший солдат 95-ї окремої Житомирської аеромобільної бригади.

З 1985 року проживав з сім’єю в селі Ошихліби Кіцманського району Чернівецької області. У покійного Віктора Бабюка Ярославовича залишилися дружина, троє дітей, батьки та семеро братів та сестер.

В 1991 році пішов в перший клас Ошихлібської середньої школи. В 2000 році закінчив 9 клас та вступив до Чернівецького училища, здобув спеціальність столяра. В 2006 році закінчив Чернівецьке ПТУ № 4 здобувши професію столяр будівельного різбляра по дереву та берізці і працював на одній із фірм міста Чернівці, що виготовляють меблі, столяром. Після закінчення училища з 23 жовтня 2003 року по 27 травня 2005 року проходив військову службу у м. Дніпропетровськ в 25 аеромобільній десантній бригаді.

Віктор Бабюк був призваний за мобілізацією до лав збройних сил у березні 2014 року. 

Службу в зоні АТО проходив в м. Слов’янськ, Горлівка, Шахтарськ, де виконував бойові завдання далекомірника та одночасно старшого розвідника.

Загинув під Шахтарськом під час обстрілу терористами.

Поховали Віктора Бабюка у с. Ошихліби Кіцманського району.

Залишились дружина, діти (син 2008 р.н, донька 2002 р.н.), шестеро братів та сестер.

- Віктор Бабюк був взірцем людини праці, зразковим сім’янином, люблячим батьком та сином, - згадують односельці. - Займався вирощуванням голубів. Користувався авторитетом серед своїх однокласників, товаришів та всієї громади, в серцях якої залишиться патріотом та Героєм своєї Батьківщини.

      

Чікал Юрій Дмитрович

Чікал Юрій Дмитрович (нар. 21 лютого 1983, село Нові Бросківці, Сторожинецький район, Чернівецька область — пом. 31 липня 2014, смт Георгіївка, Луганська область) — український військовик, учасник АТО.

8 квітня 2014 року був мобілізований до військової частини в м. Чернівці. Юрій Чікал працював вчителем у Старобросківецькій середній школі, був заступником директора школи. Єдиний син у матері, був люблячим сином, користувався повагою та любов`ю у односельців.

Мати Юрія Чікала, Марія Георгіївна Кордубан, їздила з гуманітарною допомогою на Схід, але син був усього за 40 кілометрів, саме під Щастям, куди буковинців з гуманітарним вантажем зі зрозумілих причин не пустили.

31 липня 2014 року Юрій Чікало загинув у селі Георгіївка Луганської області в результаті отримання осколкових поранень тіла та вибухової травми під час виконання бойового завдання в АТО. Поховали Юрія Чікала на Сторожинеччині. 

Наразі родичі та близькі в пам'ять про цю чудову людину планують відкрити сучасний клас в школі в Нових Бросківцях, де Юрій працював вчителем географії. клас буде носити ім'я Героя - імені Юрія Чікала. Серед першочергових запланованих дій – купівля ноутбука чи комп’ютера для класу, проектора та жалюзі на вікна. 

Гроші можна пересилати на картку матері Юрія (Марії Кордубан) 4874 1054 1987 7701

У випадку якщо хтось має необхідну техніку та готовий подарувати її – звертайтесь на електронну пошту, яку ми створили для цієї благодійної акції chikal.geoclass@gmail.com

Василаш Ілля Євгенович

Василаш Ілля Євгенович (2 серпня 1959 року, село Горбівці Глибоцького району — 27 липня 2014, Луганська область) — боєць батальйону територіальної оборони «Айдар» Збройних сил України, розвідник. Ветеран-«афганець». Псевдо "Дід". Активний учасник Майдану. Кавалер ордена «За мужність» ІІІ ступеня.

Ілько Василаш народився 2 серпня 1959 року у селі Горбівці. Навчався у Горбівецькій ЗОШ, після закінчення якої вступив на техніка-механіка у Чернівцях. Згодом заочно закінчив Вінницький інститут енергетики на інженера-енергетика. Служив у Карелії в прикордонних військах. Серед інших ветеранів-афганців Ілля Василаш у грудні 2013 року вийшов на столичний Майдан, відклавши операцію на серце. Глибочанин Володимир Григорчук, учасник Майдану, про Ілька Василаша так сказав:

«Наприкінці 2013 року, наші з Іллею дороги перетнулись під час поїздки з Чернівців на Майдан у Києві. Уже з перших хвилин спілкування з'ясувалось, що Ілля Василаш є справжнім патріотом України, котрий всією душею вболіває за її долю. Маючи поважний вік — тоді 54 роки, проблеми із зором після війни в Афганістані, він ні на мить не вагаючись вирушив до столиці. І кожен з нас, бойових побратимів, дуже швидко переконався наскільки Ілля Василаш смілива людина, досвідчений вояка. До нього тягнулись, до його слів і порад прислухались, що багатьом майданівцям відтак допомогло уберегтись від поранень посіпак Януковича, залишитись живим. Ми жартома називали Іллю Євгеновича майором, хоча насправді він був капітаном за часи офіцерської служби в армії. І вже згодом, коли сформувався із добровольців «Айдар», Ілля Василаш знову ж таки одним із перших влився у його ряди. Передові позиції у жорстокій боротьбі із проросійськими, а то й російськими «феесбешниками», нелюдами раз-за-разом займав наш земляк».

Після подій на Майдані Ілля Василаш в складі 8-ої сотні відразу ж поїхав у Луганськ, брав участь у формуванні «Айдара».  Напередодні його смерті журналіст їздив разом із ним у село Стукалова Балка, яке опинилося на передовій і часто потерпало від обстрілів — залишилось відео за цим посиланням. 

Загін бійців "Айдару" потрапив у засідку і зазнав значних втрат. Серед загиблих був й Ілля Василаш. Протягом доби підрозділи батальйону "Айдар" приймали участь у трьох різних операціях під Луганськом - Лутугине, Успенка та Георгіївка. В кожній із груп були втрати. Всього батальйон втратив тоді загиблими 12 бійців.

1 серпня 2014 року "Діда" поховали в його рідному селі Горбівці Глибоцького району. Там відкрито пам'ятник загаблому в АТО Іллі Василашу, а 9 травня 2015 року на будівлі Горбівецької ЗОШ, де навчався Ілько Василаш, відкрито меморіальну дошку на його честь.  

Лейба Павло Радович

Лейба Павло Радович (нар. 9 серпня 1994, смт Берегомет, Вижницький район, Чернівецька область — пом. 25 липня 2014, місто Лисичанськ, Луганська область) - солдат, навідник 24-ї окремої Залізної механізованої бригади (Яворів). Загинув від вогнепального кульового поранення голови під Лисичанськом.

Був призваний Вижницько-Путильським ОРВК.

Павло Лейба ріс сиротою. У загиблого залишилась сестра.

-          Будучи сиротою, Павло завжди мріяв про сім’ю, діточок, - згадують односельці. - Для нього сім’єю були сестричка Вікторія, тітка і велика буковинська та українська родини, які він захищав.

Залишившись без батьків, службою в армії хлопець сподівався забезпечити прожиття собі та допомогти улюбленій сестричці Вікторії.

Похорони Павла:

31 жовтня 2014 року на честі Героя на стіні Берегометської загальноосвітньої школи №3  встановили меморіальну дошку.

Дутчак Юрій (Шумахер)

Дутчак Юрій, псевдонім «Шумахер» (нар. 1975, село Іспас, Чернівецька область — пом. 23 липня 2014). Керівник Городенківського районного осередку «Правого Сектору».Мешкав у селі Глушків Івано-Франківської області. 

Вранці волонтери в супроводі бійців Добровольчого Українського Корпусу (ДУК) трьома машинами з благодійним вантажем виїхали в сторону Амвросіївки, заїжджаючи на всі блокпости, де стоять прикарпатці, а коли повертались, потрапили біля опівночі в засідку бойовиків під Волновахою Донецької області. Машина, в якій знаходився Юрій Дутчак, була повністю знищена, а він сам загинув. 

28 липня у районному Палаці культури з активістом попрощалися мешканці Городенки; похований в рідному селі Іспас.

Залишились дружина та маленький син.

Чигрин Олександр Іванович

Чигрин Олександр Іванович (нар. 2 вересня 1993, село Усть-Путила, Вижницький район, Чернівецька область — пом. 20 липня 2014, смт Георгіївка, Луганська область — український військовик, сержант, учасник АТО. 

Проживав з батьками у селі. Навчався в Усть-Путильській ЗОШ (2000-2009 р.р.),  Дихтинецькій ЗОШ (2011-2012 р.р.). Закінчив Чернівецький професійний будівельний ліцей за спеціальністю «облицювальник- плиточник, штукатур».

У 2012 роув був призваний на строкову військову службу. Звільнений в запас у 2013 році у військовому званні «сержант». З січня 2014 року проходив службу за контрактом.

Загинув 20 липня 2014 року у результаті підриву бронетранспортера в Луганській області. 

Олександр Чигрин загинув  в Луганській області.

Залишились мати, батько, сестра, брат.

-          Олександр був доброзичливим, спокійним, привітним, працьовитим, - згадують односельці. - Завжди був у гарному настрої. Постійно допомагав батькам. 

Василишин Андрій Дмитрович

Василишин Андрій Дмитрович (нар. 27 липня 1984, Дорошівці, Заставнівський район, Чернівецька область — пом. 20 липня 2014, місто Олександрівськ, Артемівський район, Луганська область) — старший сержант 8-го окремого полку спецпризначення (Хмельницький).

Працював у Чернівцях в охоронній фірмі «Тигр», майстер спорту із самбо. На фронт пішов добровольцем.

Загинув під час мінометного обстрілу в районі аеропорту Луганська.

Залишились матір, сестра.

Спогади про Андрія:

Життєрадісний, дружелюбний, справедливий до себе та інших, вірний товариш, користувався повагою у людей які його знали – саме таким пам’ятають Андрія Василишина його друзі.

Працюючи в охоронній фірмі «Тигр», Андрій вирізнявся серед інших врівноваженістю, незалежно від складності ситуації. А його подекуди вдавана суворість завжди була підкріплена внутрішньою справедливістю.

«Пам’ятаю, як ми минулого літа відпочивали на Дністрі. Поряд з нами відпочивала компанія хлопців, які співали російською. Тоді обурений Андрій почав щосили співати українські народні пісні. З часом хлопці замовкли. Навкруги тиша і лише Андрій порушував її, співаючи такі рідні серцю українські пісні», – згадує зі сльозами на очах його близький товариш Дмитро.

«Ми з Андрієм стояли пліч-о-пліч, захищаючи українську землю на Сході. Саме з такими товаришем можна йти в бій, – з гордістю та сумом говорить його побратим Володимир. – Під час бойових дій Андрій залишався завжди спокійним, розсудливим та з посмішкою на обличчі. З легкістю виконував будь-яке поставлене перед ним завдання. Загинув Андрій від кульового поранення в шию. Ми боролися за його життя до останнього…»

У Андрія Василишина залишилися мати та сестра. Матір, яка втратила сина, часто відвідують друзі та побратими Андрія, допомагають чим можуть: і словом, і ділом.

Він мріяв, сподівався та вірив. Мріяв про одруження, сподівався на швидке повернення додому та вірив в Україну, в перемогу!

Нещодавно в с. Дорошівці Заставнівського району, звідки родом Андрій, відбулося відкриття меморіальної дошки на вшанування його пам’яті.

Шудравий Андрій Степанович

Шудравий Андрій Степанович (нар. 15 вересня 1989, місто Яремче, Івано-Франківська область — пом. 13 липня 2014, село Металіст, Луганська область) — старший солдат, військовослужбовець за контрактом 80-ї окремої аеромобільної бригади.

Навчався у Сторожинецькому лісовому коледжі, одружився та залишився жити у Сторожинці (Чернівецька область). У 2011 році розпочав військову службу за контрактом, з травня 2014 відправлений у зону АТО. 

Підірвався на міні під Луганськом.

Залишились дружина та син 2011 р.н.

Спогади рідних та близьких:

Андрій народився 15 вересня 1989 року у м. Яремче. Навчався в музичній школі, грав на скрипці. Мав гарний голос, чудово співав. Займався спортом - був лижником, неодноразово виступав у складі збірної України  на різноманітних змаганнях. В родині зберігаються медалі за отримані перемоги. Ходив у гори, багато подорожував.

Захоплювався художньою фотографією. Андрій читав історичну літературу, особливо, що стосувалася Західної України, планував  навчатися на історичному факультеті університету. Втім, вступив до Сторожинецького лісового коледжу на факультет лісового господарства, а згодом продовжив навчання в ЧНУ ім. Федьковича.

- В наше життя Андрій увійшов весною 2008 року несподівано, спокійно, впевнено і безповоротно. Високий і стрункий, як карпатська смерека, 19-річний юнак з бездонними лагідними сірими очима  і  рум’янцем  на всю щоку,  безтямно закоханий. Він приворожив, причарував всіх нас надзвичайною делікатністю, щирістю і стриманістю своїх почуттів, глибоким переконанням  в тому, що моя донька, 16-річна Оленка, – його доля, його єдине кохання на все життя, серйозністю своїх намірів, відповідальністю за слова  і вчинки, - розповідає заступник директора Сторожинецької районної гімназії Олени Жалоби про загиблого зятя Андрія Шудравого. - Після закінчення коледжу Андрій  і Оленка одружилися, ще через рік народився Дмитрик – білявий сіроокий хлопчик, батьківська любов і  гордість.

Молода студентська сім’я виховувала свого первістка і продовжувала навчання у вишах. Андрій навчання поєднував із контрактною службою в ЗСУ, спочатку танкістом, потім десантником 80-ї аеромобільної бригади.

За роки служби родина звикла до Андрієвих постійних і термінових викликів. І коли 2 травня командування покликало, він за лічені хвилини зібрався, всіх поцілував і швидко поїхав  на полігон. Через три дні командир відпустив солдата на кілька годин до дружини, привітати з днем народження. Це були останні години, коли сім’я була разом.

7 травня видано наказ про участь Андрія в АТО.

13 липня прийшла страшна звістка про його загибель.

15 вересня йому мало виповнитися 25...

- Андрій, перебуваючи в зоні АТО, оберігав родину від тривог  і хвилювань, постійно запевняв, що все гаразд, і йому нічого не загрожує. Жодної скарги, жодного прохання, крім одного – не хвилюватися і не переживати:  він обов’язково  незабаром повернеться живим і здоровим, продовжує теща Олена Жалоба. - 13 липня 2014 року в селищі Металіст під Луганском під час виконання чергового бойового завдання БТР, у якому знаходився Андрій, підірвався на міні. Всі члени екіпажу, слава Богу, вижили. Всі, крім нього. Від отриманих несумісних із життям ран помер під час перельоту до госпіталю.

Поховали славного воїна в місті Яремче, місті, яке було його колискою і його любов’ю.

Неповних 25 років життя... Андрій прожив їх достойно. Як справжній чоловік, не ховаючись за чужі спини, став на захист того, чим найбільше дорожив, на захист рідної землі, свободи, родини. І коли прийшов час, за найдорожче віддав все, що мав, – своє прекрасне молоде життя.

- Для нас – невимовно тяжка втрата. Ми вдячні Богу і долі за те, що ця світла людина була в нашому земному житті. Його життя і його загибель змусили нас багато чого переглянути і переоцінити. Пам’ять про нього завжди буде з нами. Ніщо не минає безслідно. Підростає синок Дмитрик Шудравий – нащадок славного гуцульського роду. Коли заходить мова про батька, з гордістю каже: «Мій тато – Герой!»

Філіпчук Ігор Венедиктович

Філіпчук Ігор Венедиктович (нар. 31 травня 1977, село Грушівці Кельменецький район Чернівецька область — пом. 8 липня 2014, селище Стукалова Балка, Слов'яносербський район, Луганська область) — старший сержант (водій) 87-го окремого аеромобільного батальйону (військова частина А2582, Чернівці) 80-ї окремої аеромобільної бригади.

Одним із перших з населеного пункту пішов на службу добровольцем, близько 2-х місяців перебував у зоні АТО (м. Щастя). 

Загинув під час артобстрілу в селищі Стукалова Балка Слов'яносербського району Луганської області внаслідок вибухової травми.

Залишились дружина, донька 2001 р.н. та син 2011 р.н.

Боднар Петро Степанович

Боднар Петро Степанович (нар. 1976 с.Панка, Сторожинецький район, Чернівецька область — пом. 28 червня 2014, село Семенівка, Слов'янський район, Донецька область) — солдат 95-ї окремої Житомирської аеромобільної бригади за мобілізацією.

Загинув під час обстрілу бойовиками позицій сил АТО під Слов'янськом, зокрема, з мінометів був обстріляний блокпост силовиків на перетині доріг на Слов'янськ та Красний Лиман. 

Залишились дружина і 1,5-річна донька. В останню путь провести військовослужбовця зібралося все село.

- Він для нас був усім, - згадують рідні. -  Люблячим чоловіком, турботливим і чуйним батьком, працелюбною, доброю, чесною і справедливою людиною, великим патріотом, який хотів відстоювати інтереси українського народу ще під час Майдану. Тоді ми, боячись за його життя, не пустили його до  Києва, відговорили. Але не зуміли вберегти…

У телефонній розмові казав дружині: «Мені треба ще тут бути, бо нас (українських військових) - дуже мало, а заміни - нема».

Спогад матері:
Марія Михайлівна з сумом зітхає: «Пам’ятаю кожен день його життя, бо Петро найдовше з усіх дітей був біля мене – женився недавно, три роки тому, в той час як його брати та сестри вже мали родини і шукали свій шлях у житті. Безмежно любив свою донечку Анастасію».

«Петро ріс спокійною дитиною, дуже любив відпочивати на лоні природи, грати з друзями у футбол, – додає пані Марія. – У школі він був тихим і добрим. Добре вчився, уроків не пропускав. А після занять завжди старався допомогти бабусі: обійти господарство, відкинути сніг… Він вмів практично все і не цурався будь-якої роботи. П’ять років тому разом зі своїм братом навіть долучився до побудови храму Святого Миколи Чудотворця в селі Малореченське в Криму.

Петрищук Олександр Вікторович

Петрищук Олександр Вікторович (нар. 27 лютого 1987, Чернівці — пом. 24 червня 2014, гора Карачун, місто Слов'янськ, Донецька область) — старший лейтенант/капітан (звання присвоєно посмертно) Служби безпеки України, спецпідрозділ «Альфа».

Після навчання за направленням УСБУ в Чернівецькій області працював у Києві. На Буковині в нього залишилися батьки та молодша сестра.

Загинув близько 17:00 під Слов'янськом в районі гори Карачун у збитому військовому гелікоптері Мі-8, який повертався з блокпоста з фахівцями, що встановлювали апаратуру з метою організації моніторингу простору, фіксації фактів порушення перемир'я в зоні проведення АТО.

Нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (2014, посмертно).

Похований 5 вересня 2014 року в Чернівцях. 

Леонтій Ілля Корнелійович

Леонтій Ілля Корнелійович (нар. 1975 — пом. 17 червня 2014, місто Щастя, Луганська область) — старший солдат 3 батальйону окремої тактичної групи 80-ї окремої аеромобільної бригади, село Давидівка, Сторожинецького району).

Навчався у  Чернівецькому будівельному технікумі. Працював будівельником.

Після одруження переїхав в село Давидівку, працював у лісництві. Згодом побудував невеличкий будинок.

Загинув у бою з терористами в районі селища Металіст на околицях Луганська. Терористи атакували із засідки колону військових. 

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (2014, посмертно).

 Залишились дружина Світлана і четверо дітей: 18-річний Михайло, семикласниця Христинка, шестикласник Назарчик та трирічний Мар’янчик.

Валявський Ілля Васильович

Валявський Ілля Васильович (нар. 28 липня 1978 — пом. 17 червня 2014, місто Щастя, Луганська область) — старший солдат 3 батальйону окремої тактичної групи 80-ї окремої аеромобільної бригади, село Михальча, Сторожинецького району).

Загинув у бою з терористами в районі селища Металіст на околицях Луганська. Терористи атакували із засідки колону військових.

Нагороджений Орденом «За мужність» III ступеня (2014, посмертно).

Залишились дружина та 2-річний син.

Про Героя

Піцул Віктор Петрович

Піцул Віктор Петрович (нар. 22 червня 1990 — пом. 17 червня 2014, місто Щастя, Луганська область) — старший солдат 3 батальйону окремої тактичної групи 80-ї окремої аеромобільної бригади, місто Чернівці).

Працював електриком у «Чернівціміськліфті».

Загинув у бою з терористами в районі селища Металіст на околицях Луганська. Терористи атакували із засідки колону військових.

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (2014, посмертно). 

Доник Максим Вікторович

Доник Максим Вікторович (нар. 2 березня 1988 — пом. 17 червня 2014, місто Щастя, Луганська область) — солдат 3 батальйону окремої тактичної групи 80-ї окремої аеромобільної бригади, місто Чернівці).

Працював медиком.

Загинув у бою з терористами в районі селища Металіст на околицях Луганська. Терористи атакували із засідки колону військових.

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (2014, посмертно).

У Максима Доника залишився півторарічний син. 

Мігован Віктор Миколайович

Мігован Віктор Миколайович (нар. 20 липня 1991 — пом. 17 червня 2014, місто Щастя, Луганська область) — сержант 3 батальйону окремої тактичної групи 80-ї окремої аеромобільної бригади, місто Чернівці).

Перед тим, як піти у військкомат за мобілізацією, Віктор Мігован протягом трьох років служив у Державній прикордонній службі. За фахом — комп'ютерник, студент третього курсу Львівського політехнічного університету.

Загинув у бою з терористами в районі селища Металіст на околицях Луганська. Терористи атакували із засідки колону військових.

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (2014, посмертно).

Залишились мати і батько.

Мізунський Юрій Іванович

Мізунський Юрій Іванович (нар. 18 березня 1988 — пом. 17 червня 2014, Щастя, Луганська область) — солдат 3 батальйону окремої тактичної групи 80-ї окремої аеромобільної бригади, місто Чернівці).

До участі в АТО Юрій Мізунський працював на приватному підприємстві, де зварював арматурні сітки для будівництва. Співав у церковному хорі.

Загинув у бою з терористами в районі селища Металіст на околицях Луганська. Терористи атакували із засідки колону військових.

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (2014, посмертно).

Залишились мати і батько.

Спогади про загиблого Героя

- Юра був цікавою дитиною, доброю людиною, - розповідає про сина Іван Іванович. - Закінчив радіотехнікум, згодом – університет. Займався боротьбою, захоплювався молодіжним брейком. Поки навчався, до армії не брали…

Взагалі батько, ніби відчуваючи щось недобре, навіть у мирний час тривожився, аби Юрія не призвали до війська.
…Отримав повістку до військкомату в квітні. Додому не повернувся – одразу залишили, як і всіх, на території колишнього 300-го полку.
Напередодні Юра, ніби прощаючись з минулим, продав комп’ютер і навернувся душею до Бога. Облаштував удома своєрідну капличку, яку рідні тепер дбайливо доглядають і трепетно бережуть.

…Коли батько поїхав його провідати, Юра похизувався військовим квитком. Серце стиснулося – там було написано, що син прийняв Присягу ще рік тому. Іван Іванович вимагав у військкоматі пояснення, що все це означає. Там пообіцяли залишити Юру при штабі. Сказали, що на Схід його не братимуть – мовляв, він же автомата в руках ніколи не тримав. Попри те, далі були навчання у Сторожинці та останнє побачення з рідними – на Пасху. Відпустили на 2-3 дні, та їхати довелося усього через добу – наказали з’явитися «по тривозі». Повезли до Луганська. В тих краях разом з побратимами Юра охороняв блокпости.

…Вбили сина 17 червня, за іронією долі, під Щастям. Батько не в змозі розповідати детально, ба й сам мало що знає: хлопці їхали в БТРі і натрапили на засідку. Двоє Юриних товаришів згоріли, а він, рятуючись, вистрибнув з бойової машини. Ворожі кулі прошили ноги і голову…
Батько з жахом згадує мить, коли до родини надійшла тривожна звістка про трагедію. Обурюється, що військовий комісар не одразу сказав про те, що Юри більше немає. Хоч як сподівався Іван Іванович на диво – його не сталося, і за тим, як видавали у військовій частині документи, зрозумів, що втратив свою єдину надію на щасливу старість.

Він відкривав домовину – впізнавав сина. Він його бачив і щасливий вже з того, що того спекотного червня, коли Буковина вперше прийняла «вантаж-200», поховав не когось чужого…

А люди казали, що Юра живий. Що був два місяці в полоні у сепаратистів. Дехто й зараз так говорить, особливо у рідному селі Івана Івановича – Чунькові, що на Заставнівщині. Такі припущення найбільше крають серця батьків – вони б усе віддали, лиш би це було правдою. Бо ж не за Божими законами матері й батькові ховати власну дитину… Але – на превеликий жаль і страшне нещастя – надії на повернення сина живим вони більше не мають.

Передача про Героя

Крисоватий Ігор Іванович

Крисоватий Ігор Іванович (нар. 1992 — пом. 17 червня 2014 р., Щастя, Луганська область) — молодший сержант 3 батальйону окремої тактичної групи 80-ї окремої аеромобільної бригади, місто Чернівці).

Перед тим, як піти до військкомату, Ігор Крисоватий зробив пропозицію вийти заміж своїй коханій. Працював будівельником.

Загинув у бою з терористами в районі селища Металіст на околицях Луганська. Терористи атакували із засідки колону військових. 

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (2014, посмертно). 

Залишились матір, наречена, сестри, брати.

Сестра загиблого Марина розповіла, що Ігор Крисоватий був дуже життєрадісною людиною, любив життя і все, що його оточувало, був хорошим спортсменом. Зустрічався з дівчиною, мріяв з нею одружитися. Рідні відмовляли його йти до війська, але він твердо вирішив захищати свою державу. 

Спогади про Ігоря:

- Ще маленьким хлопчиком Ігор часто полюбляв заходити в гості до мене, ми ж сусіди, - пригадує тітка Оксана. - Одного разу я захворіла та не пішла на роботу. Займалась господарством, на кухні. В той час прибіг Ігор, йому тоді було 5-6 років. Побачив мене і сказав - «Коли матиму дружину, буду робити по господарству все сам!»

Згодом, Ігор Крисоватий навчався у Бабинській ЗОШ І-ІІ ступенів. Вчитель фізичної культури Микола Михайлович Тирон пригадує, що Ігор зарекомендував себе з хорошої сторони та поділився своїми спогадами про хлопця.

- Я навчав Ігоря до 9 класу. Він був надзвичайно талановитим та здібним хлопцем. Здібності до спорту помітив одразу. Ігор брав активну участь у змаганнях як шкільного так і районного рівнів. Був справжнім патріотом своєї справи.

Згадуючи про хлопця, вчитель відзначає, що Ігор був надзвичайно турботливим, завжди всім допомагав. Був випадок, коли Микола Михайлович потрапив у лікарню. Ігор разом з класом прийшов його відвідати якраз напередодні змагань з волейболу. Вчитель попросив Ігоря, який був капітаном команди, здобути хоча б друге місце. На що хлопець упевнено відповів: «Все буде добре, не переживайте». Через кілька годин, вже після змагань, капітан команди радісно сказав: «Зайняли І місце. І дуже легко!». Так, Ігор Крисоватий двічі ставав чемпіоном області серед юнаків з волейболу.

- Я завжди підтримував зв’язки з Ігорем і після закінчення школи. Зустрічаючись з мамою Ігоря, завжди низько вклоняюся їй за сина, якого вона виростила справжнім чоловіком, патріотом своєї держави. Це був справжній герой школи, який став Героєм України. Я горджуся своїм учнем – Ігорем Крисоватим. Він назавжди залишиться у моїм серці та в серцях усіх односельчан, - з сумом сказав вчитель фізкультури.

Як пригадує вчителька зарубіжної літератури Бабинської ЗОШ І-ІІ ст. Орися Кейван, Ігорю у спадок від батьків передались велика працелюбність, порядність, відповідальність. Він завжди був готовий прийти на допомогу рідним, сусідам, однокласникам, вчителям.

- У кожної людини свій життєвий шлях, хтось його проходить легко, рівню стрічкою, а хтось тернисто, зате залишає після себе добру пам'ять. Таку пам'ять залишив після себе Ігор Крисоватий. Ігор любив уроки світової літератури. – розповідає Орися Михайлівна. – З великою зацікавленістю слухав мої лекції про письменників. Особливо його приваблювали пригодницькі романи. Дуже важко жити з думкою, що Ігор уже ніколи не переступить поріг рідної школи, свого класу, що я не побачу його усмішки. Ми пам’ятатимемо про тебе, тому що Герої не вмирають…

З 2007 по 2009 роки Ігор продовжив навчання у Карапчівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. Цей період був не найкращим для учнівського та педагогічного колективів, тривала реконструкція шкільного приміщення. Уроки проводилися під шум вантажівок та будівельної техніки, стукіт молотків.


 - Спілкуючись між собою, вони висловлювали жаль, що мало часу навчатимуться у відремонтованій школі. Пам’ятаю репліку Ігоря: «Не прийдеться навчатись в оновленій школі, це не справедливо, правда. Але тут буде здобувати знання хтось інший, саме для них ми монтуємо нові парти», - говорить директор школи Оксана Мамінчук. - Минуло 5 років. У світлих кабінетах за партами сидять інші хлопчики та дівчатка. А Ігоря не стало... Загинув за Щастя. Не тільки за місто у Луганській області, а й за щастя сучасних і прийдешніх поколінь українців. Жити і творити заради когось - і навіть померти за Україну - було девізом його життя.

Передача про Ігора Крисоватого

Файфура Владислав Омелянович

Файфура Владислав Омелянович (нар. 10 жовтня 1982 — пом. 17 червня 2014, Щастя, Луганська область) — старший лейтенант 3 батальйону окремої тактичної групи 80-ї окремої аеромобільної бригади, місто Чернівці).

Закінчив військовий інститут Національного університету «Львівська політехніка». Вчився в школі в Чернівцях. Протягом п'яти років був членом збірної військового інституту з багатоборства. До того, як піти в армію, Владислав Файфура працював у службі охорони.

Загинув у бою з терористами в районі селища Металіст на околицях Луганська. Терористи атакували із засідки колону військових.

Нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (2014, посмертно).

Пелехатий В'ячеслав Максимович

Пелехатий В'ячеслав Максимович (нар. 5 червня 1974 р., село Ярівка, Хотинський район, Чернівецька область — пом. 10 червня 2014 р., Луганська область) — старший прапорщик за контрактом, військовослужбовець 87-го окремого аеромобільного батальйону (військова частина А2582, Чернівці) 80-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ ЗС України.

Родом з села Ярівка Хотинського району Чернівецької області, проживав у військовому містечку в місті Чернівці. 9 червня біля Слов'янська потрапив у пастку — розтяжку на стежці. Був доправлений до Харківського військового шпиталю. Медики боролися за його життя всю ніч, проте о 9-й ранку наступного дня він помер. Тіло загиблого 12 червня військовика доправили літаком до міста Чернівці, де зранку 13 червня відбулась панахида.

Пелехатий В'ячеслав Максимович похований на кладовищі у Годилові. Залишились дружина та двоє неповнолітніх дітей.

Передача про Героя