З початку війни на Сході вже загинуло 68 бійців АТО, два волонтери та два мобілізовані військовослужбовці з Чернівецької області. Втрати Чернівецької області у війні - 72 Герої.
Цей блог присвячений їм - Героям нашого часу!
Якщо у Вас є інформація, світлини, спогади щодо загиблих - пишіть мені virnadiia@gmail.com або дзвоніть 0502104847
Дергач Леонід Валентинович (24 березня 1979 року, село Зарожани Хотинський район Чернівецька область - 1 лютого 2017 року поблизу міста Авдіївка Донецька область) - лейтенант, командир 9-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.
Загинув близько 8:00 на ротному опорному пункті у промзоні міста Авдіївка (Донецька область) від отриманих поранень не сумісних з життям, внаслідок артилерійського обстрілу російсько-терористичними військами з РСЗВ БМ-21 «Град». Позивний «Академік».
2000 року закінчив Національну академію внутрішніх справ України. Працював в управлінні по боротьбі з організованою злочинністю УМВС у Чернівецькій області. З 2006 року — доцент кафедри правосуддя юридичного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Кандидат юридичний наук, завідував юридичною клінікою (безкоштовна юридична допомога).
На фронт пішов на початку 2015 року за мобілізацією, призначений помічником гранатометника. З березня 2015 по червень 2016 та з жовтня 2016 по лютий 2017 виконував бойові завдання в зоні АТО. У званні лейтенанта командував взводом, згодом став в.о. командира 9-ї роти. Воював у районі Волновахи (Петрівське, Біла Кам'янка, Нова Ласпа), Верхньоторецького, Горлівки. Останнім часом на передовій навчав молодих бійців, які прибували в зону АТО. Наприкінці січня підрозділ було переведено в Авдіївку. За бойові заслуги командування неодноразово представляло Леоніда Дергача до державних нагород.
Про Леоніда сюжет на телебаченні, знятий ще за його життя:
Залишились батьки, дружина та двоє синів.
3 лютого 2017 року з Леонідом прощались на Майдані Незалежності в Києві (відео), 4-го - у Чернівцях. Похований в рідному селі Зарожани Хотинського району.
Ковальчук Сергій Петрович (17 серпня 1973 року, селище Кельменці Чернівецька область - 17 серпня 2016 року, поблизу міста Авдіївка Донецька область) - молодший сержант, командир відділення ГСАБатр 122-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї ОАЕМБр.
Загинув 17 серпня 2016 року від чисельних осколкових поранень під час мінометного обстрілу т.зв. «промзони» під Авдіївкою (Донецька область), потрапивши, крім цього, під завал.
Працював газозварювальником у приватного підприємця. Призваний за мобілізацією 27 січня 2015 року, по закінчені терміну уклав контракт на подальшу службу.
Залишилися мати, дружина та четверо дітей - три доньки й син (1998, 2001, 2004 та 2008 р.н.).
Указом Президента України № 511/2016 від 19 листопада 2016 року «за особисту мужність виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку», нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
«Сергія скоро мали міняти, він мав йти на ротацію. Будував плани на майбутнє…», – розповідає побратим Володимир.
«Сергій міг би залишитися у запасному районі, але тричі відмовлявся. Він поїхав в Авдіївку у промзону. Був мінометний обстріл – 122-й. Осколки потрапили в нього, ще й зачепило колону, колона лягла і разом з колоною плити – Сергія придавило… Так він загинув… А Сергій був чесним, порядним, добросовісним, користувався великим авторитетом серед особового складу, міг зробити гарну військову кар’єру. Шкода, що йогов же нема з нами… Сергієм може пишатися не тільки Кельменецький район, Буковина, а й вся Україна. Він справжній Герой», – каже головний сержант 5-ї БТГ 81-ї ДШБ, прапорщик Володимир Ткач.
«Сергій був дуже доброю, чуйною, толерантною людиною, хорошим сім’янином. Коли прийшла повістка, не ухилявся, а сказав: «Хто як не я? Хто поїде захищати Україну?», – згадує сусідка загиблого Сергія Ольга Мельник. За її словами, до війни Сергій працював газозварювальником у приватного підприємця у Кельменцях.
«Сергій був дуже хорошою людиною, зразковий сім’янин, батько 4-х дітей. Пішов служити по мобілізації у 2015 році, потім підписав контракт. І ось в День його Народження сталася така трагедія. Оскільки Сергій – батько 4-х дітей, то міг бути звільнений від служби. Але Сергій вважав це своїм обов’язком, тому фактично він пішов добровольцем. Ми усіляко будемо підтримувати родину загиблого Героя», – сказав Кельменецький селищний голова Сергій Буняк.
Чунтул Віталій Манолійович (8 грудня 1972 року, Чернівці - 23 липня 2016 року, поблизу села Гнутове під Маріуполем Донецька область) - старший солдат, оператор-радіотелефоніст розвідувально-спостережного відділення розвідувального взводу спостереження 54-го окремого розвідувального батальйону, в/ч пп В2803 (Новоград-Волинський).
Військовий був призваний за мобілізацією 14 серпня 2015 року, вже скоро мав би піти на дембель.. Працював в обласній лікарні швидкої допомоги.
Загинув близько 5:30 під час артилерійського обстрілу поблизу села Гнутове під Маріуполем (Донецька область).
Як повідомляє CHV.tv, трагедія трапилася під час того, як російські найманці здійснювали мінометний обстріл по українських позиціях. «Міна попала прямо в шанець, де знаходився Віталій та його побратими. Всього там загинуло троє військовослужбовців», – розповідає заступник Чернівецького обласного військового комісара по роботі з особовим складом, підполковник Валерій Мовчанюк.
«Він був справжнім героєм, який ніколи нічого не боявся, – саме так відгукується про Віталія його товариш Михайло Олівський, – за день до смерті, у п’ятницю, я з ним розмовляв по телефону. Він мені говорив, що все добре, що скоро приїде додому, адже у серпні мала бути демобілізація».
«Ми часто ходили на Прут, їздили у гори. А ще він дуже любив кіно, його улюблений фільм «Рембо». Він взагалі був дуже хорошою та сміливою людиною», – додав друг Михайло.
Неодружений. Залишилися батьки, в яких Віталій був єдиним сином.
Похований у Чернівцях, на кладовищі, що по вулиці Кишинівській.
Потарайко Сергій Дмитрович (30 січня 1984 року, село Плоска Путильський район - 15 липня 2016 року, поблизу міста Мар'їнка, Донецька область) - Розвідник 8-го окремого мотопіхотного батальйону «Поділля» 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Був розвідником, мав позивний «Мольфар».
Був зареєстрований у селі Плоска (Путильський район), але все життя прожив у Чернівцях. навчався у чернівецькій школі №28. На фронт пішов, підписавши контракт на військову службу навесні 2016 року.
Поблизу міста Мар'їнка (Донецька область) троє військовослужбовців потрапили у засідку під час виконання бойового завдання. Куля влучила Сергію у голову, він загинув миттєво. Тіло добу не могли вивезти з поля бою через обстріли.
Намагаючись врятувати побратимів, ще один буковинець, 20-річний Павло Юрбаш з с. Сергії, потрапив у полон.
Похований на Алеї Слави на Центральному кладовищі Чернівців.
Позивний «Франц», побратим Сергія Потарайка: «С первого дня он взял в руки автомат и с первого дня вел борьбу с врагом. Ежедневные обстрелы, военные действия. Он ни разу не отвернулся, не ушел, выполнял поставленные задачи. Шел в рейд на задание, с которого не вернулся, ребята попали в засаду, враг не дремлет».
Ольга Камська, однокласниця: «Дуже щирий і добрий погляд. У нього були щирий і добрий погляд. Нам пощастило, бо ми були разом з цими добрими очима.»
Наталя Денисик, перша вчителька Сергія Потарайка: Вольовий, відповідальний і любов до України, бо в іншому випадку він би сидів тут»
Мамчій Станіслав Юрійович (15 вересня 1983 року народження, Чернівці - 13 липня 2016 року, під Авдіївкою Донецька область) - військовослужбовець 1-ї роти 122-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї ОАЕМБр. Загинув в ніч на 13 липня на блокпості під Авдіївкою (Донецька область), під час мінометного обстрілу, діставши множинні мінно-вибухові поранення, несумісні з життям.
Закінчив професійно-технічне училище №9, працював на Чернівецькому заводі №70.
У загиблого Героя залишились батьки та двоє братів.
Поховали Станіслава Мамчія на Годилівському цвинтарі.
Указом Президента України № 511/2016 від 19 листопада 2016 року, "за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Ротар Валерій Іванович (1963 року народження, село Долиняни Хотинського району - 5 липня 2016 року під Мар'їнкою Донецька область) - військовослужбовець 8-го окремого мотопіхотного батальйону «Поділля» 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Загинув близько 3:00 5 липня 2016 року внаслідок мінометного обстрілу в районі міст Мар'їнка — Красногорівка (Донецька область).
На фронт пішов добровольцем, підписавши контракт у квітні 2016 року. Хотів піти ще раніше, але чекав на повернення старшого сина, який служив у зоні АТО.
– Він був справжнім патріотом. Під час однієї з хвиль мобілізації просився на фронт замість сина, котрий отримав повістку. Тоді ми його не призвали, – пригадує районний військовий комісар Ігор Шевчук. – Однак цієї весни одразу після проходження навчальних зборів загону територіальної оборони він зголосився підписати контракт і піти служити до лав Збройних сил. Після перепідготовки В. Ротаря направлено для проходження служби до 10-ої гірсько-піхотної бригади, яка на той час уже перебувала у зоні АТО.
– Того злощасного дня ми прибули в район Мар‘їнки, – розповідає заступник командира із виховної роботи підрозділу, де служив наш земляк, – щойно особовий склад пройшов інструктаж та отримав бойові завдання, як раптом нас «накрили» із крупнокаліберної артилерії. Упродовж двох годин ми не могли підняти голови. Бомбили нас жорстоко.
Під час того обстрілу нашого земляка було смертельно поранено. – Ми нічого не змогли вдіяти – поранення було не сумісним із життям, – продовжує військовослужбовець. – Він загинув миттєво.
До війни чоловік працював у місцевому колгоспі, потім – у Долинянській середній школі. «На фронт просився ще під час перших хвиль мобілізації у 2014 році. Казав, що «не мають вбивати наших синів, замість них воювати підуть батьки». Військкомат довго не призивав Валерія, бо все-таки йому було 53 роки… І в нього син нещодавно повернувся з війни. Виховав 2-х синів, дідусь 6-ти онуків», – розповіла в.о. старости села Долиняни Валентина Дутчак.
Хотинщина в жалобі… У Долинянах сьогодні в останню путь провели Героя Валерія Ротаря…Заступник командира 8-го окремого механізованого батальйону 10-ї гірсько-штурмової бригади з позивним «Іванич» розповів про обставини загибелі Валерія Ротаря. «Він був у моєму підрозділі менше доби… Валерій мав змінити зв’язківця, який потрапив у шпиталь. І тут почалися обстріли, яких я давно не бачив. Осколок від 150-ки к потрапив Валерію в сонну артерію… Смерть настала за лічені хвилини… Лікар розповідав, що кров била фонтаном… Це було несумісно з життям… А людина він був хороша…», – каже «Іванич».
Хотинщина в жалобі… У Долинянах сьогодні в останню путь провели Героя Валерія Ротаря…«Дуже хороший чоловік був… Такий безбідний був – прийде світло зробить, радіоточку полагодить – дадуть 3 рублі – він довольний, дадуть поїсти – він довольний. Добре людям послужив він…, – каже чоловік сестри загиблого Героя Володимир. Односельчани також відгукуються про чоловіка тільки хорошими словами.
Хотинщина в жалобі… У Долинянах сьогодні в останню путь провели Героя Валерія Ротаря…53-річний боєць пішов до війська добровольцем у квітні цього року, одразу після військових навчань на полігоні «Прибан» у Сторожинецькому районі. Саме в цей час з війни демобілізувався його син.
Хотинщина в жалобі… У Долинянах сьогодні в останню путь провели Героя Валерія Ротаря…«Валерій Ротар загинув боєць вночі 5 липня 2016 року неподалік Мар’їнки під час обстрілу його підрозділу з артилерії ворога. Повістка прийшла синові, батько хотів піти воювати замість нього, аби не гинули молоді хлопці... Сина демобілізували навесні у 2016 року. Тоді батько вкотре звернувся у військкомат, йому запропонували пройти навчальні збори». Він пройшов навчання на полігоні «Прибан» і підписав контракт. Він дуже рвався на передову…, – розповів військовий комісар Хотинського району Ігор Шевчук.
Поховали Валерія Ротаря на кладовищі села Долиняни.
Залишилися мати, сестра, двоє дорослих синів, 1984 і 1990 р.н.
.jpg)
